Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

на вашому шляху і розбили мене, мов скляну посудину, то й тоді не могла б я не захоплюватися вами, Едмоне! Як ото поміж мною і минулим лежить прірва, так лежить прірва поміж вами і рештою людей; і найболісніше мені порівнювати вас із іншими; адже нема на світі нікого, хто був би рівний вам. А тепер попрощайтеся зі мною, Едмоне, та й ми розлучимося.

— Перш аніж ми розлучимося, скажіть мені, що можу я вчинити для вас, Мерседес? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Я хочу тільки одного, Едмоне: щоб мій син був щасливий.

— Моліться Богові, щоб він одвів од нього смерть, адже тільки він тримає у своїй руці людське життя; про все інше я потурбуюся.

— Дякую вам, Едмоне.

— А ви, Мерседес?

— Нічого мені не треба, я живу поміж двома могилами; одна — це могила Едмона Дантеса, що давно помер; я його кохала! Моїм зів’ялим вустам не випадає промовляти це слово, та серденько моє нічого не забуло, і ні за які скарби світу не віддала б я цю пам’ять серця. У другій могилі лежить чоловік, якого Едмон Дантес убив; я виправдовую це вбивство, мій обов’язок молитися за вбитого.

— Ваш син буде щасливий, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— То і я буду щаслива, наскільки це можливо для мене.

— Але… все ж таки… як ви житимете?

Мерседес журливо всміхнулася.

— Якщо я скажу, що житиму тут так, як ото колишня Мерседес, тобто працею, ви не повірите цьому; тепер я вмію тільки молитися, проте мені й не треба працювати; закопаний вами скарб знайшовся в тому самісінькому місці, про яке ви й казали; люди будуть допитуватися, хто я, що я тут роб­лю, на які кошти я живу, та хіба не все одно мені! Це стосується лишень Бога, вас і мене.

— Мерседес, — мовив граф Монте-Кріс­то, — не докоряю я вам, та ви принесли надто велику жертву, відмовившись від того статку, що його здобув граф де Морсер, адже половина його належить вам по праву.

— Здогадуюся я про те, що хочете ви мені запропонувати, та я не можу взяти його, Едмоне, мій син не дозволив би мені.

— Тож я нічого й не зважуся зробити для вас, не заручившись Альберовим схваленням. Я дізнаюся, що він хоче, і буду улягати його бажанням. Та якщо він погодиться на те, що я пропоную зробити, ви не будете проти?

— Ви маєте знати, Едмоне, що я вже не в змозі міркувати; не в змозі я ухвалювати рішення, крім одного — ніколи нічого не вирішувати. Господь наслав на мене бурі, що зламали мою волю. Безсила я в його руках, мов горобець у пазурах орла. Якщо я ще живу, значить, така його воля.

— Обережніше, пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — не так поклоняються Богові! Бог вимагає, щоб його розуміли і свідомо приймали його могутність; тим-то він і дав нам свободу волі.

— Ні! — вигукнула Мерседес. — Не кажіть такого! Якби я гадала, що Бог дав мені свободу волі, то що порятувало б мене від розпуки?

Граф Монте-Кріс­то пополотнів трохи і понурив голову, пригнічений пристрасною силою того горя.

— Ви не хочете сказати мені: до побачення? — простягнувши їй руку, запитав він.

— Навпаки, я кажу вам: до побачення, — заперечила Мерседес, урочисто показуючи на небо, — як бачите, в мені ще живе надія.

І, потиснувши тремтливою рукою графову долоню, Мерседес побігла до східців і зникла.

Тоді граф Монте-Кріс­то помалу вийшов із дому і знову попрямував до гавані.

Та Мерседес не бачила, як він ішов звідтіля, хоч і стояла біля вікна мансарди, де мешкав старий Дантес. Очі її шукали вдалині корабель, що віз її сина у відкрите море.

Щоправда, вуста її несамохіть, тихо шепотіли:

— Едмоне! Едмоне! Едмоне!

XVI. Минуле

Зі щемливою журбою на серці вийшов граф Монте-Кріс­то з того дому, де він покинув Мерседес, яку бачив, може, й востаннє в житті.

Після смерті маленького Едуара в ньому зайшла глибока зміна. Він ішов довгим, звивистим шляхом помсти, і коли сягнув вершини, перед ним зненацька розверзлася прірва сумніву.

Ще й надто: розмова з Мерседес розбудила в його душі ті згадки, котрі він чимдуж намагався подолати.

Граф Монте-Кріс­то був не з тих людей, що надовго поринають у меланхолію: це діло для пересічного розуму, що черпає в цім позірну самобутність, та воно згубне для сильних натур. Граф сказав собі: якщо він сумнівається і мало не картає себе, значить, у його розрахунках є якась помилка.

«Я хибно оцінюю минуле, — казав він собі, — не можу я так прикро помилитися. Невже я поставив перед собою божевільну мету? Невже десять років ішов я хибним шляхом? Невже будівничому досить було однісінької години, щоб упевнитися в тому, що творіння рук його, у яке він уклав усі свої надії, якщо й не неможливе, то принаймні блюзнірське?

Не можу я допустити такої думки, вона із глузду мене зведе.

Минуле уявляється мені в хибному світлі, бо я дивлюся на нього надто вже здалеку. Коли йдеш уперед, минуле, немов краєвид, зникає, поки проходиш повз нього. Я наче поранився уві сні; я бачу кров, відчуваю біль, та не пам’ятаю, як заробив цю рану.

Ти, що повернувся до життя, багатий шаленцю, що спить наяву, всемогутній провидцю, всесильний мільйонере, повернися на мить до похмурого видовиська жалюгідного і голодного життя, знову пройти той шлях, що на нього рокувала тебе доля, шлях, куди припровадило тебе нещастя, де на тебе чекала розпука; забагато самоцвітів, золота і втіхи сяє на поверхні того свічада, у яке граф Монте-Кріс­то дивиться на Дантеса; заховай ті самоцвіти, заплямуй те золото, зітри те сяєво; багатію, згадай бідняка; вільний, згадай в’язня; воскреслий, згадай небіжчика».

Поринувши в ті думи, граф Монте-Кріс­то помалу прямував вулицею Кессрі. То була та сама вулиця, якою двадцять чотири роки тому його провадили мовчазні жандарми; ці будинки, тепер веселі й людні, були тоді темні й мовчазні.

— Це ті самі будинки, — бурмотів граф Монте-Кріс­то, — але тоді була ніч, а зараз білий день; сонце все осяває і всьому надає втішного вигляду.

Він спустився вулицею Сен-Лоран до набережної і підійшов до Управління порту; отут його тоді посадили в баркас.

Коло берега плив човен з полотняним наметом; граф Монте-Кріс­то погукав човняра, і той поквапився до нього, передчуваючи щедру винагороду.

Днина була гожа, прогулянка чудова. Розпечене червоне сонце хилилося до обрію, кидаючи полум’яні відблиски на хвилі; морем, що було гладеньке мов люстро часом пробігали брижі — то риба, яку переслідував невидимий ворог, вискакувала з води, шукаючи порятунку в чужій стихії; вдалині линули білі й легенькі, мов чайки, рибальські човни, що прямували в Мартіґ, і торгові судна, що везли вантаж на Корсику чи в Іспанію.

Та граф Монте-Кріс­то не помічав ні безхмарного неба, ні тих човнів, ні золотого світла, що заливало все довкола. Загорнувшись у кирею, він одну за одною згадував усі віхи свого страшного шляху: самотній вогник, що жеврів у Каталянах, грізний силует замку Іф, що вказав йому, куди його