Джон Апдайк - Іствікські відьми

тілах. Усе ще вдягнені у свій пропітнілий спортивний одяг, з пофарбованими кальмаровим чорнилом пальцями, їхні горлянки і шлунки збадьорені гострими соусами Фіделевих тамале й енчілад, вони увійшли зі свіжими напоями до музичної зали, де двоє музикантів показали Александрі, як далеко вони просунулися з Брамсом у мі мінорі. Як же гриміли десять пальців того чоловіка по безпорадних клавішах! Ніби він грав руками, що належать не людині, сильнішими й широкими, як граблі, що ніколи не плутаються, огортаючи ритмом трелі й арпеджіо, а тоді ковтаючи їх. Щоправда, його м’якшим пасажам бракувало якоїсь виразності, начеб вони не були притаманні його системі, достатньо низькій для необхідного ніжного дотику.

Бідолашна куценька Джейн, насупивши брови, намагалася не відставати, її обличчя все блідло і блідло, з нього струмувала концентрація, біль у руці зі смичком явний, друга рука бігає вгору-вниз, затискаючи струни так, ніби вони надто гарячі, щоб затримуватися на них. Материнським обов’язком Александри було поаплодувати по завершенні цього напруженого й гарячкового концерту.

— Звісно, це не моя віолончель, — пояснила Джейн, відліплюючи своє чорне волосся від чола.

— Всього лиш якийсь старий Страдіварі, який валяється в мене тут, — пожартував Ван Горн, а тоді, побачивши, що Александра вірить йому — бо ж серед його здібностей і майна не було нічого, у що б вона не повірила у своєму безнадійно закоханому стані, — поправив на:

— Взагалі-то, це Черутті. Він також був із Кремони, але жив пізніше. Та все одно непоганий майстер. От спитайте в того, хто володіє такою.

Зненацька він закричав так само гучно, як і змушував гриміти струни піаніно, аж співчутливо завібрували тоненькі чорні шибки в потрісканій замазці:

— Фіделю! — погукав він у порожнечу величезного будинку. — «Маргарити»! Tres![48] Принеси у ванну! Tráiga- las al baño! Rápidamente!![49]

Отож наблизився момент роздягання. Щоб підхоробрити Джейн, Александра звелася й одразу ж пішла за Ван Горном; але, либонь, після приватних музичних занять у цьому будинку Джейн і не потребувала підхоробрення. Такою була двозначна суть стосунків Александри із Джейн та Зукі — вона була лідером, найдосвідченішою відьмою з-поміж них трьох, але водночас і найповільнішою, дещо необізнаною й дещо — так, правда, — наївною. Інші дві були молодші й тому трошки більш сучасні й менш прив’язані до природи з її грандіозним терпінням, безмежною турботою і диктаторською жорстокістю, її прадавньою пристрастю до неквапного, анропоцентричного порядку.

Їхня процесія з трьох минула довгу залу запилюженого сучасного мистецтва, а тоді — невеличку кімнатку, поспіхом напхану скиданими на купу садовими меблями й невідкритими картонними коробками. Нові подвійні двері, внутрішній бік обтягнутий чорною вініловою підбивкою, відгороджували чад і вогкість кімнат, які додав Ван Горн на місці старої оранжереї з мідним дахом. Простір ванної, встеленої теннессійським сланцем і освітленої втопленими у стелі лампами, сам по собі був оздоблений темними перфорованими плитами.

— Реостат, — пояснив Ван Горн своїм глухим, скрипучим голосом.

За цими подвійними дверима він повернув блискучу ручку, і ці перевернуті ребристі чашечки сповнилися яскравістю, при якій можна фотографувати, а затим знову поринули в тьмяність проявочної кімнати. Ці лампочки були посаджені у стелі не рядами, а розсипані навмання, ніби зорі. Він залишив світло приглушеним, либонь, з поваги до їхніх складок, плям і зрадливих фальшивих родимок, що позначають відьму. Поза цією темрявою, за стіною із дзеркального скла, нижні лампи підсвічували рослини зеленим кольором, а верхні — фіолетовим, живлячи загострені, екзотичні форми рослин із далеких країв, відібраних і посаджених тут за свою отруту. Ряд перевдягалок і дві душові кабінки, всі чорні, ніби коробки з якоїсь скульптури Невельсон[50], займали іншу стіну цього простору, зайнятого, ніби величезною, мускусною сплячою твариною, самим басейном — кру´гом води з полірованими тиковими краями, елементом, протилежним до крижаного припливу, який Александра здолала кілька тижнів тому: ця вода була настільки тепла, що від самого лише повітря тут на її обличчі проступав піт. Невеличка присадкувата консоль із червоними вічками-лампочками на дальньому кінці ванни містила в собі, припустила вона, пульт керування.

— Якщо почуваєтесь дуже брудною, спершу прийміть душ, — сказав їй Ван Горн, але сам не зробив і кроку в тому напрямку.

Натомість він підійшов до шафки на другій стіні, ніби мондріанівській, тільки позбавленій кольору, поділеній на дверцята й панелі, у всіх, певно, приховано якісь секрети, і дістав білу коробку, яка, взагалі-то, була не коробкою, а продовгуватим білим черепом, запевно козячим чи оленячим, зі срібною кришкою на шарнірах. Видобув з неї щось накришене й пакет старомодних сигаретних папірців, з якими почав незграбно поратися, ніби ведмідь, що залазить у вулик.

Очі Александри ще звикали до мороку. Вона зайшла в перевдягалку, вислизнула зі свого припорошеного одягу і, загорнувшись у пурпуровий рушник, який лежав складений тут, заскочила в душову кабінку. Піт від тенісу, почуття провини через дітей, недоречна соромливість нареченої — все це змилося з неї. Вона підставила обличчя під струмінь, мовби змиваючи його, це обличчя, дане їй при народженні, ніби відбитки пальців чи номер соціального страхування. Коли волосся змокло, голова розкішно обважніла. Серце стало легке, ніби маленька машинка на моторчику, що несеться алюмінієвою рейкою назустріч цьому неминучому возз’єднанню з її грубим, чудернацьким господарем.

Витираючись, вона помітила, що монограма, нашита на ворсі рушника, була літерою «M», хоча, може, це були переплетені «V» та «H». Ступила до темної кімнати, загорнута в рушник. Підошвами ніг відчула приємну рептилячу шерехатість сланцю. В носі, ніби пух, залоскотав ядучий дух марихуани. Ван Горн і Джейн Смарт, з блискучими плечами, були вже у ванній, розкурюючи косяк. Александра підійшла до краю ванни, побачила, що глибина там була десь чотири фути, скинула рушник і зісковзнула у воду. Га`ряче. Аж пече. В давнину, перш ніж спалити на стовпі, з відьми здирали клаптики шкіри розжареними до червоного кліщами; це нагадало їй вікно в ті часи, в те горно страждань.

— Дуже гаряче? — спитав Ван Горн, його голос став ще глухіший, ще удавано мужніший, у цій ізольованій, наповненій парою акустиці.

— Звикну, — понуро кинула вона, бачачи, що Джейн також звикла.

Джейн, здавалося, розлютило те, що тут узагалі є Александра, здіймає хвилі, хоча й спробувала м’яко опуститися в болючу воду. Александра відчула, як її груди піднялися вгору, спливли. Вона занурилась по шию й тому не мала сухої руки, щоб прийняти косяк; Ван Горн уставив його їй поміж губ. Вона глибоко затягнулася й затримала дим. Її занурену у воду трахею обпекло. Температура води та її шкіри зрівнювалася, і, поглянувши донизу, вона побачила, як