Джон Апдайк - Іствікські відьми

усі вони скоротилися: тіло Джейн викривлене, з клиноподібними, колихливими ногами, а Ван Горнів пеніс плаває, як торпеда, необрізаний і на диво гладенький, ніби один із тих ванільних пластикових вібраторів, що з’явилися на вітринах міського драгстору зараз, коли повним ходом іде сексуальна революція й не існує жодних меж.

Александра витягнула руку назад до рушника, який скинула, і витерла руки й зап’ястя достатньо, щоб, коли прийшла її черга, прийняти косяк, тендітний, як лялечка метелика, який вони передавали по колу. Вона й раніше пробувала траву; її старший хлопчик, Бен, насправді вирощував її в них на задньому подвір’ї, на грядці за помідорами, на які вона дещо була схожа. Однак вона ніколи не була частиною їхніх четвергів: їм вистачало алкоголю, калорійних смаколиків і пліток. Після кількох глибоких напасів посеред усієї цієї пари Александрі здалось, ніби вона змінюється, стає невагомою у воді і власній черепній коробці. Всесвіт став схожий на шкарпетку, яку після прання дістали з машинки вивернутою, і потрібно просунути руку і швидко смикнути; вона дивилася на нього, ніби на темний бік гобелена. Ця темна кімната з ледь помітними стиками і дротами була тим другим боком гобелена, втішливим сподом несамовитого сонячного візерунка природи. Вона почувалася очищеною від тривог. Обличчя Джейн і досі висловлювало тривогу, проте її чоловічні брови і той тон наполегливості в її голосі більше не лякали Александру, коли вона побачила їхнє джерело в густому кущі лобкового волосся, котрий коливався туди-сюди під водою, майже як пеніс.

— Боже, — голосно вигукнув Ван Горн, — хотів би я бути жінкою.

— Чому, заради Бога? — розсудливо спитала Джейн.

— Тільки подумайте, що може робити жіноче тіло: зробити дитину, а тоді зробити молоко, щоб годувати її.

— Краще подумайте про власне тіло, — сказала Джейн, — про те, як воно вміє перетворювати їжу на гівно.

— Джейн, — дорікнула Александра, шокована такою аналогією, що видавалася їй розпачливою, хоча гівно — це також свого роду диво, якщо так подумати. Вона підтвердила Ван Горну: — Так, це справді якесь диво. Щойно народиш, і від твого еґо нічого не лишається, ти стаєш просто каналом для цієї потуги, що йде ззовні.

— Це, мабуть, — сказав він, затягуючись, — фантастичне блаженство.

— Тебе так накачують ліками, що нічого не помічаєш, — сердито кинула друга жінка.

— Джейн, це не так. Гаразд, у мене було не так. Ми з Оззі практикували природне народження — він був зі мною в кімнаті й давав посмоктати кубики льоду, так я зневоднилась, і допомагав мені дихати. А з останніми двома дітьми ми навіть не викликали лікаря, тільки повитуху.

— А чи знаєте ви, — заявив Ван Горн, примружившись педантично й діловито, і Лексі це інстинктивно сподобалось, ніби незграбний, сором’язливий хлопчик, яким він, певно, й був у дитинстві, — що всі ці страшилки про відьом були спробою — і, як виявилось, успішною — з боку щойно виниклої, переважно чоловічої, медичної професії, що з’явилася в чотирнадцятому сторіччі, відібрати пологовий бізнес із рук повитух? Саме ними й були більшість спалених жінок — повитухами. Вони мали спориння, атропін і, либонь, купу правильних інстинктів, навіть не знаючи нічого про мікроби. Коли цю нішу захопили лікарі-чоловіки, вони працювали недбало, з простирадлом довкола шиї, і приносили з собою хвороби від решти своїх пацієнтів. Бідолашні баби мерли табунами.

— Дуже типово, — роздратовано кинула Джейн. Вочевидь, вона порішила, що коли поводитиметься бридко, то це триматиме її в авангарді уваги Ван Горна. — Якщо щось і дратує мене більше в поведінці шовіністів, — сказала вона йому, — то це лайдаки, що визнають фемінізм, лише аби залізти жінці в трусики.

Одначе її голос, як здалось Александрі, розтягувався, м’якшав, поки ззовні на них діяла вода, а зсередини — канабіс.

— Але ж, крихітко, на тобі ж навіть нема трусиків, — зауважила Александра.

Це скидалося на підкреслення якогось достоїнства. В кімнаті світлішало, але ніхто не чіпав пульт.

— Я не жартую, — провадив Ван Горн, з нього ще не вийшов той короткозорий хлопчак-дослідник, силкуючись зрозуміти. Його обличчя лежало на поверхні води, як на тарілці; його волосся було довге, як у Івана Хрестителя, і зливалося з намоклими кучерями на плечах. — Це походить із серця, ви так не вважаєте, дівчата? Я люблю жінок. Моя мати була молодчина, розумниця й красуня, Господи. Пам’ятаю, дивився, як вона весь день товчеться по дому, а десь о шостій тридцять приходить цей коротун у діловому костюмі, а я собі думаю: «Куди лізе цей зануда?» Мій старий татко, працьовитий зануда. От скажіть мені чесно, що відчуваєш, коли тече молоко?

— А що відчуваєш, — роздратовано спитала Джейн, — коли кінчаєш?

— Ану годі, не треба гиддя.

Александра вловила непідробну тривогу на важкому, зморшкуватому обличчі чоловіка; з якоїсь причини кінчання було трепетним питанням у його розумі.

— Не розумію, що тут гидкого, — мовила Джейн. — Ви хочете поговорити про фізіологію, тому я пропоную фізіологічне відчуття, якого не мають жінки. Ну тобто, ми не так кінчаємо. Не зовсім так. А хіба вам не подобається слово, яким описують клітор, — «гомологічний»?

Александра знайшла порівняння, більш підхоже до процесу виділення молока:

— Це ніби коли йдеш попісяти і спершу не можеш, а тоді нарешті вдається.

— Ось це мені й подобається найбільше в жінках, — сказав Ван Горн. — Їхні прості порівняння. У вашому словниковому запасі не існує слова «гидкий». А чоловіки, Господи Боже, дуже гидливі через усе — кров, павуки, відсоси. А знаєте, що в багатьох видів ссавців сука, матка чи що там у них ще, поїдає плаценту.

— Не думаю, що ти розумієш, — сказала Джейн, опускаючись до сухішого тону, — наскільки шовіністичні речі зараз кажеш.

Але її сухість зробила дивний поворот, коли вона стала навшпиньки у ванній так, що її сріблясті груди піднялися над водою; одна була трошки вища й менша за другу. Вона взяла їх в руки й пояснила точці у просторі між чоловіком та іншою жінкою, ніби невидимому свідку її життя, свідку, якого ми всі носимо з собою і до якого рідко звертаємося вголос:

— Я завжди хотіла мати більші груди. Як у Лекси. У неї чудові, великі цицьки. Покажи йому, люба.

— Джейн, благаю. Ти змушуєш мене червоніти. Я думаю, чоловікам важливий не розмір, а форма, і те, як вони пасують до всього тіла. І що ти сама про них думаєш. Якщо ти задоволена, інші також будуть. Я правду кажу чи ні? — спитала вона у Ван Горна.

Та він не дотримувався ролі представника чоловічої статі. Він також устав із води і склав свої волохаті руки