Джон Апдайк - Іствікські відьми

Ван Горн також придумав відмовку:

— Чортові контактні лінзи, — сказав він. — Коли туди потрапляє бодай одна пилинка, очі ріже, ніби лезом.

— Гарна видалася гра, — підбила підсумок Джейн. Її часто використовували, подумала вона, у цій ролі матері-примирительниці, незаміжньої тітки, позбавленої пристрасті, коли насправді вона аж клекотіла.

Годинники вже перевели на зимовий час, і темрява опустилася швидко, коли вони вервечкою вийшли на доріжку, що вела до освітлених вікон будинку. Всередині троє жінок розсілися рядом на вигнутій канапі у Ван Горновій видовженій, повній витворів мистецтва, але однак дещо пустуватій вітальні, попиваючи трунки, які він приніс їм. Їхній хазяїн був майстром екзотичних напоїв, по-алхімічному наколочених із текіли, гренадину, crème de cassis, тріпл-секу, сельтерської води, журавлинового соку, яблучного бренді й добавок ще навіть більш потаємних, які він тримав у високій голландській шафці сімнадцятого сторіччя, оздобленій угорі двома застиглими ангельськими головами, чиї обличчя, через старіння деревини, потріскались прямісінько на очах. Море, що проглядалося з його паладіанських вікон, набуло кольору вина або кизилового листя перед осипанням. Між іонійськими колонами каміна, попід масивною поличкою, простягався керамічний фриз із фавнами й німфами — оголеними білими фігурами на синьому тлі.

Фідель приніс закуски — випічку й соуси з перемелених морських істот, empanadillas, calamares en su tinta, — які були спожиті з огидливими висками; їжу брали пальцями, що набували барви болотистої сепії, такої ж, як і кров цих соковитих дитинчат кальмарів.

Час від часу одна з відьом вигукувала, що їй треба зробити щось із дітьми — або піти додому й приготувати їм вечерю, або хоча б подзвонити й офіційно призначити найстаршу доньку головною. Сьогодні ж бо й так скажений день: геловінський вечір лякання-частування, і деякі дітлахи пішли на вечірки, а деякі повиходили на вулиці, «колядуючи» на затінених, покручених вулицях середмістя Іствіка. Попід парканами шкандибатимуть галасливі ватаги маленьких піратів і Попелюшок у масках із застиглими гримасами й живими вологими очима, що блищать з отворів у картоні; повиходять привиди в наволочках, з торбинками, у яких торохтять «M&M’s» та «Герші кісес». Дверні дзвінки дзеленчатимуть без угаву. Кілька днів тому Александра поїхала на закупи зі своєю наймолодшою дитиною, крихіткою Ліндою, у «Вулворт» біля молу — вогні цієї задрипаної місцини виглядали відважно супроти темряви довкола, а всередині, серед мішури для дітей, наприкінці дня товклися змучені, старі, огрядні клерки, — і на якусь мить Александра відчула колишню магію, вбачивши в цих широко відкритих оченятах дев’ятирічної дитини символічну велич акційних примар, автентичність запакованого гобліна — маска, костюм і пластиковий пакет для солодощів за 3.98. Америка навчає своїх дітей, що будь-яку пристрасть можна адаптувати під нагоду купити її. В пориві емпатії Александра перетворилася на власну дитину, тиняючись між рядами, чиї дива на продаж розміщувались на рівні очей, і кожен пахнув власним міцним духом чорнила, гуми чи цукрового тіста. Однак такі материнські моменти накочувались на неї дедалі рідше, що більше вона опановувала власне «я», напівбогиня, більша й суворіша, ніж могли уявити собі інші. Зукі, сидячи біля неї на канапі, вигнула спину, потягуючись у своїй куценькій персиковій сукенці, так що аж виглянули її білі трусики з оборками, і, позіхнувши, сказала:

— Мені й справді пора йти додому. Бідолашки. Наш будинок стоїть просто посеред міста, його, мабуть, узяли в облогу.

Ван Горн сидів напроти неї у своєму оксамитовому кріслі; він рясно впрів у ірландському в’язаному светрі з натуральної вовни — від неї досі линув масний дух вівці, — натягнувши його поверх трафаретного зображення кривозубого Малкольма Ікса, який щось показував.

— Не йдіть, дорогенька, — сказав він. — Залишайтесь і прийміть ванну. Я саме це збирався зробити. Від мене тхне.

— Ванну? — спитала Зукі. — Це я можу зробити і вдома.

— Тільки не у восьмифутовій тиковій ванній, от що вже ні, то ні, — відказав чоловік, крутячи своєю великою головою з такою лютою пустотливістю, що кудлатий Пальчик, злякавшись, скочив з його колін. — А поки ми добряче відкисатимемо там, Фідель приготує нам паелью, тамале чи ще там щось.

— Тамале, тамале, тамале, — нервово сказала Джейн Смарт.

Вона сиділа скраю канапи, за Зукі, і в її профілі була присутня сердита чіткість, подумала Александра. Фізично найслабша з них, вона напилася найбільше й намагалася триматися. Джейн відчула, що про неї думають; її гарячий погляд зчепився з Александриним.

— А ти що скажеш, Лексо? Що думаєш?

— Ну, — була її униклива відповідь, — я брудна, і в мене все болить. Три сети — забагато для цієї бабці.

— Після такого почуватиметесь на мільйон, — запевнив її Ван Горн. — От що я пропоную, — звернувся він до Зукі. — Біжіть додому, гляньте, як там ваші малі, й повертайтеся сюди якомога швидше.

— Забіжи й до мене додому й глянь, як там мої, гаразд, люба? — вклинилася Джейн Смарт.

— Побачимо, — сказала Зукі, знову потягнувшись.

На кінчиках її довгих веснянкуватих ніг красувалися невеличкі капці з китичками, ніби заячі лапки.

— Може, я й зовсім не повернуся. Клайд хотів, щоб я написала невеличкий геловінський репортаж: сходила в місто, взяла інтерв’ю в кількох колядників на Оук-стрит, попитала в поліції, чи ніхто не попсував громадської власності, може, вдасться розкрутити старожилів у «Немо» на розмови про давні недобрі дні, коли вони милили вікна й затягували на дахи возики та всякі інші речі[47].

Ван Горн вибухнув:

— Чому ти постійно панькаєшся з тим нікудишнім Клайдом Ґебріелом? Він мене лякає. Той тип хворий.

— От саме тому, — відповіла Зукі, дуже швидко.

Александра сприйняла це як знак того, що Зукі нарешті порвала з Едом Парслі.

Ван Горн також вловив це.

— В такому разі, може, якось запрошу сюди і його.

Зукі встала й гордовито відкинула волосся з обличчя. Сказала:

— Тільки не робіть цього заради мене, я й так щодня бачу його на роботі.

По тому, як вона підхопила ракетку й пов’язала навколо шиї свій брунатний светр, було важко сказати, повернеться вона чи ні. Всі почули, як завелась її машина, блідо-сірий «корвейр» із відкидним дахом і марнославним номерним знаком її колишнього чоловіка — «ПУСТУН», — котрий і досі висів ззаду (а що дивніше — двигун у нього також був ззаду), пробуксувала й заторохтіла геть алеєю. Сьогодні вода була низька, низька під повним місяцем, така низька, що стародавні якорі й гнилі риб’ячі ребра повистромлювалися в зоряне сяйво з тих місць, де морська вода вкривала їх щомісяця на якісь кілька годин.

Після від’їзду Зукі троє тих, що лишилися, стали почуватися вільніше, затишніше у своїх порівняно неідеальних