Джон Апдайк - Іствікські відьми

тому, щоб зменшитися, стати достатньо худим і малахольним, щоб впустити щось нове. Лиш дивацтво наважується на ті стрибки, що дають життя. А той смаглявий чоловік на острові був нагодою. Він був отим новим, отим магнетичним, і вона заново переживала ті натягнуті моменти їхнього чаювання, момент за моментом, мовби геолог, що любовно подрібнює камінь.

Молоді, стрункі клени, коли за них зайшло сонце, перетворилися на охоплені вогнем смолоскипи, обвуглені скелети всередині розжареного гало. Сірість оголеного гілля дедалі більше й більше забарвлювала ліси при дорогах. Там, де розчинилися всі інші речовини, — запанували похмурі конічні вічнозелені. Жовтень робив свою справу, урізаючи день за днем, і відтак увійшов у свій останній день, доволі погожий, як для гри в теніс на свіжому повітрі.

Джейн Смарт, у сніжно-білому костюмі, підкинула тенісний м’ячик. В польоті той обернувся на кажана, його крильця, спершу скручені в невеличкі кульки, наступної миті, стріпнувшись, розкрилися, ніби парасоля, а сама істота з рожевою сліпою мордочкою залопотіла геть. Джейн верескнула, впустила ракетку і крикнула через сітку:

— Це було не смішно!

Інші відьми засміялися, а Ван Горн, який був четвертим з ними, дещо запізніло, безпристрасно оцінив їхній жарт. Він володів потужним, поставленим ударом, але, здається, погано бачив м’яч у навскісному, пізньому сонці, що кидало своє проміння крізь ряд модрин, які стояли тут, у дальньому краю його острова; з модрин осипалися голочки, і їх треба було змітати з корту. У Джейн же зір був бездоганний, надприродно гострий. Кажанячі мордочки скидалися їй на приплюснуті мініатюрні версії дітей, що попритискалися носами до вітрини крамниці з солодощами, і Ван Горн, що грав, убравшись у недоладний костюм із баскетбольних кросівок, футболки з Малкольмом Іксом і брюк від старого чорного смокінга, мав щось від цього самого виразу дитячої жадоби на своєму спантеличеному, скляноокому обличчі. Він жадав їхніх лон, так вважала Джейн. Вона приготувалася підкинути м’ячик і зробити ще одну подачу, але поки балансувала його в руці, він набув вогкої ваги і тривожної бородавчатості. Ще одне перетворення. З театральним терплячим зітханням вона поклала ропуху на криваво-червоне покриття під яскраво-зеленою огорожею й подивилася, як вона пролізла під нею. Ван Горнів недоумкуватий кривошиїй колі, Носик, помчав за межі майданчика, щоб проінспектувати обстановку; та він загубив ропуху серед мішанини землі й колотого каміння, що лишили по собі бульдозери.

— Ще раз так зробите, і я виходжу з гри! — крикнула Джейн через сітку. Вони з Александрою були проти Зукі та господаря. — Пограєте втрьох у канадський теніс на двох, — пригрозила вона.

Втім через те мімічне обличчя в окулярах на футболці Ван Горна складалося враження, що їх п’ятеро. Наступний м’ячик в її руці пройшов крізь якісь стрімкі структурні зміни, спершу ставши слизьким, як шлунок, тоді колючим, як морський їжак, та вона рішуче відмовилась глянути на нього, повірити в його реальність, і, з’явившись на фоні синього неба над її головою, він став пухнастим жовтим м’ячиком «Вілсон», котрий, ідучи за прочитаним нею довідником з гри в теніс, вона уявила собі як циферблат годинника, по якому треба вдарити в районі другої години. Вона чітко приклалася струнами ракетки по цьому видиву й відчула з віддачі по завершенні, що подача видалась добра. М’яч полетів до горла Зукі, і вона незграбно захистила свої груди ракеткою, виставивши ту тильним боком назовні. Струни ніби перетворилися на макарони, і м’ячик гепнувся біля її ніг і відкотився до бічної лінії.

— Супер, — кинула Александра до Джейн.

Джейн знала, що її напарниця любила, в різних еротичних значеннях, обох своїх опонентів, а їхнє партнерство, яке Зукі, підозріло крутнувши ракеткою, організувала на самому початку матчу, мабуть, ятрить ревнощі в Александрі. Ті двоє були заворожливою командою: Зукі зі своїм мідним волоссям, зібраним у пружний хвостик, і стрункими веснянкуватими кінцівками, що виглядали з крихітної персикової тенісної сукенки, і Ван Горн зі своєю машинною спритністю, натхненний, ніби якийсь демон, що грає на піаніно. Його ефективність обмежувалась лише моментами короткозорої втрати координації, під час яких він не влучав по м’ячу. До того ж його демон мав тенденцію грати в постійному forte, яке супроводжувало деякі його удари, коли м’яка подача у вільну зону могла б здобути їм очки, торкнувшись землі біля самої фронтальної лінії.

Поки Джейн готувалася подати на нього, Зукі весело погукала:

— Заступ за лінію!

Джейн глянула донизу й побачила, що носок її кросівки перетинає лінію, щоправда, сама лінія йде поверх кросівки й міцно стримує її, як ведмежий капкан. Вона струсила цю ілюзію й подала на Дерріла Ван Горна, котрий відбив м’яч різким форхендом[45], який Александра рвучко парирувала, направивши м’яч у ноги Зукі; Зукі, хутко скакнувши, дістала його, високо запустивши, а Джейн, устигши підбігти до сітки на спритний і агресивний удар своєї партнерки, завдала ще одного високого удару, що його Ван Горн, чий погляд палав вогнем, гаркнувши, спробував парирувати верхнім ударом і парирував би, якби не піднявся невеличкий чарівний шипучий вихор, який в деяких частинах світу кличуть пиловим демоном, і змусив його, лаючись, прикрити очі правицею. М’яч завис на рівні його пояса, доки він болісно кліпав; затим Ван Горн завдав удару таким цупким форхендом, що м’яч змінив свій колір з оптичного жовтого на хамелеоново-зелений, який Джейн заледве вдалося розгледіти на фоні зеленого корту й зеленої огорожі. Вона кинулась туди, де, як їй здалося, має бути м’яч, і контакт гарно дався їй; Зукі довелось поквапитися, щоб слабенько відбити, і Александра парирувала цю подачу прямісінько під сітку своїм суперникам настільки пристрасно, що м’яч підскочив неймовірно високо, понад призахідним сонцем. Однак Ван Горн метнувся швидше за краба під водою й запустив свою сріблясту металеву ракетку в стратосферу. Повільно обертаючись, відстикована ракетка повернула м’яч без сили, зате в межі поля, і пойнт продовжився, гравці снували коло за колом, тут за годинниковою стрілкою, а тут уже навпаки, музика цього всього зачаровувала, як відчувала Джейн Смарт: контрапункт їхніх чотирьох тіл, восьми очей і шістнадцятьох витягнутих кінцівок, що бринять оркестром поверх уже майже горизонтального проміння червонястого заходу сонця, профільтрованих крізь модрини, чиї голочки, сиплючись, звучали, ніби віддалені оплески. Коли нарешті скінчилася перестрілка, а разом з нею і матч, Зукі поскаржилась:

— Моя ракетка весь час була, ніби дохла.

— Бо треба використовувати кетугт[46] замість нейлону, — зичливо зауважила Александра, бо ж її команда перемогла.

— Вона важка, як зі свинцю зроблена; в руці постійно стріляло, коли я підіймала її. Зізнавайтесь, дівки, хто з вас це