Джон Апдайк - Іствікські відьми

бадилинок Spartina patens, а відрізки заплави обабіч поблякли. Там, де вода розлилася на поверхню дороги, скуйовджена трава легенько погойдувалась у прозорій товщі. Потік, лиючись, хлюпав і шумів. Дерріл Ван Горн гукав щось позаду неї — підбадьорював, застерігав чи вибачався, — та Александра була надто поглинута шоком першого окроплення пальців ніг, аби щось чути. Який же серйозний, який неприкритий холод цієї води! Ще один елемент, де її кров чужа. Під заломленим кутом на неї дивилися коричневі камінчики, до безглуздого чіткі, як букви невідомого нікому алфавіту. Болотна трава перетворилась на водорості, мляві й безвольні, що гнулися ліворуч, услід за рухом прибутної води. Її ноги виглядали маленькими, також під заломленим кутом, як і камінчики. Треба рухатися швидше, поки вони ще не заніміли. Вода вже вкривала її щиколотки, а відстань до сухої дороги була велика, далі, ніж вона може докинути камінь. Ще дюжина болючих кроків, і вода сягнула колін, а боками Александра відчула тягу її бездумного плину. Найхолоднішим у цій тязі було те, що вона й залишиться тут, з нею чи без. Вона була тут ще до її народження й залишиться після її смерті. Вона не думала, що вода зіб’є її з ніг, але відчула, як хилиться під її натиском. Щиколотки заволали, оніміння почало проїдатися, відчувся нестерпний біль, от тільки його треба якось стерпіти.

Александра більше не бачила своїх ніг, а хиткі кінчики болотної трави більше не складали їй компанії. Спробувала побігти по воді; бризкання втопило звуки від Ван Горна, котрий ще й досі нерозбірливо кричав щось їй у спину. Напруженість її погляду наблизила «субару». Вона побачила обнадіяний силует Вуглика на водійському сидінні: вуха піднялися так високо, як тільки можна, вчувши наближення порятунку. Крижана вода сягнула їй стегон і почала заляпувати трусики. Дурна, яка ж вона дурна, така пуста й по-фальшивому дівчача, вона заслужила на це, бо покинула свого єдиного друга, свого справжнього друга без будь-яких заморочок. Собаки перебувають на краю розуміння, їхні яскраві очі відполіровані жагою до усвідомлення; година для них не гірша за хвилину, вони живуть у світі, де не існує часу, звинувачень, прийняття, бо не існує передбачливості. Вода, зі своєю мертвою хваткою, піднялась до її промежини; з горла вирвався скрик. Вона достатньо наблизилась, щоб сполохати чаплю, котра кульгавим, непевним рухом, ніби стариган, що невпевнено тягнеться в обійми поруччя свого крісла, вдарила повітря перекинутим «М» своїх крил і злетіла, тягнучи за собою свої чорні ноги-патички. Це він? Чи вона? Повернувши голову з заляпаним волоссям, Александра побачила в іншому напрямку, ближче до попелястих піщаних пагорбів пляжу, ще одну білу прогалину в сірості дня, ще одну велику чаплю, друга цієї, попри те що їх розділяли акри води попід цим брудним, посмугованим небом.

З відльотом першого птаха вбивчі скоби океану трошки послабились на її стегнах, сповзаючи нижче, доки вона брела вгору, задихана, ридаючи від шоку й комічності цього всього дійства, до сухого відрізка гатки, що вів до її машини. Там, де вода була найглибша, на неї найшло піднесення, а зараз воно вже убуло. Александра трусилася, як собака, і сміялася з власного безглуздя, з того, що, шукаючи любові, ось так облажалася. Духу потрібне безглуздя, так само як тілу потрібна їжа; від цього вона почувалася здоровішою. Щоправда, картина власного втоплення — як вона лежить позеленіла, скована заціпенінням останньої агонії, ніби дві жінки, зчеплені в обіймах, з тієї приголомшливої картини Вінслова Гомера «Відплив», — таки не справдилася. Висихаючи, її ноги боліли так, ніби їх жалили сотні ос.

Етикет вимагав, щоб вона повернулась і помахала Ван Горну з іронічним, тріумфальним фліртом. Він, маленький чорний «Y» між цегляними стійками своїх розвалених воріт, помахав їй у відповідь обома руками, рівно виставивши їх. Він зааплодував, плескаючи в долоні так, щоб звук доходив до неї через площину води з затримкою в частку секунди. Він кричав щось, із чого їй вдалось розібрати лише «Ви вмієте літати!» Вона витерла банданою свої ноги, вкриті краплями й сиротами, і натягнула слакси, а Вуглик тим часом гавкав і махав хвостом на вініловому покритті всередині «субару». Його радість була заразна. Вона всміхнулася до себе, думаючи, кому б першому подзвонити й розповісти про це: Зукі чи Джейн. Нарешті вона також пройшла ініціацію. Рука на тому місці, де він ущипнув її, досі пекла.

Маленькі деревця — сухі цукрові кленочки й крихітні червоні дубочки, що низько присіли до землі, — пожовкли першими, начеб залишатися зеленими було чимось на кшталт випробування на силу і найменші слабнули першими. На початку жовтня дівочий виноград зненацька скропив алізариновим рум’янцем поруйнований кам’яний мур позаду її ділянки, там де починалось болото; затим похилі паралельні клинки сумаху засвітилися червоним, помережаним з рудим. Ніби мляве гудіння гігантського гонга, лісами ширилася жовтизна всіх відтінків, від засмаглих буків і ясенів, поцяткованої золотом карії, до рівного маслянистого відтінку рукавичок сассафрасу, рукавичок, що можуть мати один пальчик, або й два, або й жодного. Александра часто підмічала, як у сусідніх дерев одного виду, пророслих із двох насінинок, що, крутячись, упали разом на землю в один і той же вітряний день, листя, попри те, жовтіло в різному ритмі, і в одного воно ніби відбілювалось, із бляклого ставало бляклішим, тоді як інше виглядає, начеб кожен його листок якийсь фовіст[43] пофарбував вручну, вкривши хаотичними цятками червоного й зеленого. Папороті під ногами, в’янучи, демонстрували розмаїття форм. Кожна викрикувала: «Я є, я була». Затим в осені відбувалося переродження ідентичності після літнього буйства зелені. Обшир цієї події, від пляжних слив і мірики уздовж блок-айлендської протоки до яворів і каштанів, вишикуваних уздовж споконвічних вулиць (Бенефіт, Біневелент) на Коледж-гіл у Провіденсі, відповідав на щось розсіяне й ніжне всередині Александри, на її почуття злиття, пасивну здатність споглядати дерево й почуватися непохитним стовбуром із багатьма руками, до кінчиків котрих струмує сік, ставати продовгуватою хмаринкою, по-чудному самотньою в небі, чи ропухою, що відскакує зі шляху косарки у глибшу, вогкішу траву, — таку собі хитку бульбашку на довгих лапках, іскру страху під широким бородавчастим лобом. Вона була тією ропухою, як і лихими лискучими лезами, прикріпленими до отруйних вихлопів мотора. Панорамне убування хлорофілу з боліт і пагорбів Океанського штату[44] здіймало Александру, немов димок, як погляд над мапою. Навіть екзотичні гості ньюпортських багатіїв — англійський горіх, китайське райдерево, Acer japonicum — не встояли перед цим масовим рухом капітуляції. Треба полегшитись, щоб вижити. Не можна зациклюватися. Безпека полягає в