Джон Апдайк - Іствікські відьми

стали ці слакси. А вона ж заприсяглася скинути вагу; щоправда, зима була найгіршим часом для цього — треба жувати щось, аби зігрітися, не підпускати до себе вранішню темряву, та все одно в погляді знавецьких очей цього кремезного чоловіка, зведеному до вигинів її грудей, вона не прочитала вимоги змінити свої форми. Джо наодинці називав її своєю теличкою, казав, що вона — його півтори жінки. Оззі казав, що вночі вона краща за дві ковдри. Зукі із Джейн називали її розкішною. З саржі, яка щільно вкривала її таз, вона струсила кілька довгих білих волосин, які туди натрусив Пальчик. З легким клацанням узяла свою бандану з поруччя вигнутого диванчика.

— Але ж ви ще не бачили лабораторії! — запротестував Ван Горн. — І ванної кімнати, ми нарешті закінчили майже все, зосталося тільки прокласти проводку. Та й нагорі ще не були. Мої великі літографії Раушенберга всі нагорі.

— Може, якось іншим разом, — сказала Александра, її голос уже повернувся до свого жіночного контральто. Їй подобалась ця сцена відходу. Побачивши, як він шаленіє, вона знову відчула впевненість у своїх силах.

— Хоча б подивіться на мою кімнату, — заблагав Ван Горн, підскочивши й зачепившись гомілкою об край скляного столу так, що обличчя йому викривив біль.

— Там усе чорне, навіть простирадла, — сказав він їй, — до чорта ж важко купити гарні чорні простирадла, бо те, що вони називають чорним, насправді виявляється темно-синім. А в коридорі я тільки-но повісив злегка хтиві картини нового художника на ім’я Джон Веслі; нічого спільного з божевільним методистом, малює щось подібне до ілюстрацій для дитячих книжок про тварин, поки не доходить, що на них справді зображено. Білки трахаються й усякі такі речі.

— Звучить весело, — сказала Александра і жваво посунула в широку арку, виконавши маневр старого хокеїста, так, що крісло на якусь мить заблокувало його й усе, що йому лишилося, — це галасливо рушити за нею, доки вона випливала з кімнати з цим гидким мистецтвом, крізь бібліотеку, повз музичну кімнату, в коридор зі слонячою ногою, де запах бовтунів був найсильніший, але подих вулиці також вчувався. З цього боку чорні двері залишили в їхньому природному двотоновому дубовому кольорі.

З нізвідки виринув Фідель, поклавши руку на велику латунну ручку. Александрі здалось, ніби він дивиться повз неї на обличчя свого хазяїна; вони збираються ув’язнити її тут. В думках вона вирішила порахувати до п’яти, а тоді закричати; але, мабуть, був кивок, бо на рахунок «три» ручка клацнула.

Ван Горн сказав з-за її спини:

— Я б запропонував підвезти вас до дороги, але приплив зайшов уже, мабуть, надто далеко.

Звучав він задихано: емфізема від сигарет або дихання тими мангеттенськими автобусними вихлопами. Йому дійсно потрібна турбота дружини.

— Але ж ви обіцяли, що він не настане так швидко!

— Послухайте, та що я, на біса, знаю? Прибулий тут я, а не ви. Ходімо подивимось.

Якщо алея огинала угіддя, трав’янистий мол з вапняковими статуями обабіч, яким погода й вандали повідбивали носи і руки, вів прямо до того місця, де гатка доходила до межі острова. Нечепурний берег, порослий бур’янами, — прибережний золотушник, пляжний непотріб із величезними, розлогими листками — був усипаний гравієм і уламками старого асфальтового покриття, що розкинулось за поплетеною лозою брамою. Бур’яни тремтіли на холодному вітрі, що віяв від затопленої заплави. Небо знизило свої волокнисті сірі смуги; найсвітлішою видною річчю була велика чапля, але не сніжна, що дибала в напрямку дороги до пляжу, її жовтий дзьоб кольором нагадував залишений «субару». Гатку між цим і тим краєм укривав тьмяний блиск води. В горлі Александри зашкребли сльози.

— Як це могло статися? Минуло ж менше години!

— Коли гарно проводиш час… — промуркотів він.

— Було не так уже й гарно! Я не можу повернутися!

— Послухайте, — сказав Ван Горн біля її вуха й легенько зімкнув свої пальці на її руці, так що вона відчувала його дотик крізь одяг. — Ходімте назад, подзвоните дітям, а Фідель зварганить нам чогось на вечерю. Він готує неперевершене чилі.

— Справа не в дітях, а у псі! — закричала вона. — Вуглик там просто сказиться. Яка тут глибина?

— Не знаю. Фут, може, два ближче до середини. Я міг би спробувати проїхати туди на машині, але застрягти там означає попрощатися з багатьма гарними старими німецькими механізмами. Як тільки солона вода потрапить у гальма й диференціал, машина вже ніколи не їздитиме як колись. Це ніби зірвати різьбу на болті.

— Піду вбрід, — сказала Александра і струсила його пальці зі своєї руки, та перед тим, прочитавши її думки, він хутенько й сильно ущипнув її.

— Ваші штани промокнуть, — сказав він. — А в цю пору року вода холоднюча.

— А я зніму штани, — мовила вона, спершись об нього і стягуючи кросівки і шкарпетки.

Місце, за яке він ущипнув її, пеклó, та вона не хотіла визнавати, що він зробив це навмисно. Тільки не після того, як він поводився так по-дитячому, розхлюпуючи чай і зізнаючись в любові до мистецтва. Насправді ж він чудовисько. Гравій колов її голі ноги. Та вже як зібралася робити це, то вагатися не слід.

— Ну от, — сказала вона. — Не дивіться.

Вона розщібнула бічний замок на своїх слаксах, стягнула їх за пояс, і її стегна своєю яскравістю приєдналися до чаплі посеред цього місця іржі та сірості. Боячись упасти на нестійких камінцях, вона нахилилася, спустила лискучу зелену саржу по щиколотках і стопах із синіми венами й виступила. Її голі ноги огорнуло сполохане повітря. Вона зв’язала слакси і кросівки у вузол і пішла гаткою, геть від Ван Горна. Не озираючись, вона відчула його погляд на собі, на своїх масивних стегнах, на їх чуттєвих брижах і погойдуваннях. Безсумнівно, він дивився своїм гарячим поглядом, коли вона нагнулася. Александра забула, які трусики одягла цього ранку, і, глянувши донизу, зраділа, побачивши звичайні бежеві, а не в дурну квіточку чи безсоромно обрізані, як більшість із тих, що доводиться купувати в ці дні в магазинах, — розроблені для струнких хіпі та ґрупі, половина сраки виглядує, а промежина вузька, як мотузочка. Повітря, нескінченно високе, холодило її шкіру. Зазвичай їй подобалась власна нагота, особливо на свіжому повітрі, вилягшись на ковдрі й засмагаючи після обіду в себе на задньому подвір’ї в перші теплі дні квітня і травня, поки ще не повилазила комашня. І після місяця вповні, голяка збираючи трави.

Гатка, яку майже не використовували в роки по виїзді Леноксів, поросла травою; босоніж вона дріботіла по центральному пасму, ніби по вершині м’якої широкої стіни. Колір витік із