Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Це все мій фінансовий радник, — такою була його невтішна відповідь. — Найрозумніше, що можна зробити у фінансовому плані, окрім як знайти нафту в себе на задньому подвір’ї, — це купити роботу якогось іменитого художника до того, як він здобуде ім’я. Згадайте тих двох руских, що задешево зібрали всього Пікассо й Матісса перед війною, а тепер усе це добро валяється в Ленінграді, де ніхто не може подивитися на нього. Згадайте тих щасливих дурників, що видерли роботи раннього Поллока прямо в нього з рук за ціною пляшки скотчу. Навіть ось так стріляючи пальцем у небо, здебільшого маєш кращі шанси, ніж на фондовій біржі. Такий собі Джаспер Джонс продукує чималу купу мотлоху. Хай там як, а мені той мотлох подобається.

— Бачу, що подобається, — сказала Александра, намагаючись допомогти йому.

І як би це його зробити так, щоб цей неповороткий бродяга закохався в неї? Він ніби той будинок з багатьма кімнатами, і в тих кімнатах аж надто багато дверей.

Він подався наперед у своєму кріслі, розхлюпуючи чай. Вочевидь, це траплялося з ним частенько, бо він рефлекторно розставив ноги, і коричнева рідина, промайнувши між ними, плюхнулась на килим.

— Найкраща річ у східних килимів, — мовив він, — це те, що вони не показують твоїх гріхів.

Підошвою одного зі своїх невеличких гостроносих черевиків — його ноги були страшенно малі порівняно з тілом — він втер чайну пляму в килим.

— Колись я ненавидів, — озвався він, — усі ті абстрактні штуки, що нам намагались продати у п’ятдесятих; Господи, вони нагадували мені про Ейзенхауера — велика маячня. Я хочу, щоб мистецтво показувало мені щось, розповідало, де я є, навіть якщо це пекло, правда ж?

— Мабуть, так. Я насправді дилентант, — сказала Александра, почуваючи менший комфорт, коли він пішов на контакт. Цікаво, яка на ньому білизна? Коли він востаннє мився?

— Тож коли з’явився цей поп-арт, я подумав: «Боже, оце точно для мене». Такий він, курва, бадьорий, ну знаєте: ми занепадаємо, але занепадаємо з усмішкою. В якомусь сенсі, як пізній Рим. Ви колись читали Петронія? Смішно. Боже, так смішно, що на того козла, якого Раушенберг запхнув у білу шину, можна дивитися й реготати аж до заходу сонця. Був я кілька років тому в одній галереї на П’ятдесят сьомій вулиці — тій, у якій хотів би бачити й вас, здається, я вже казав вам, аж вуха протуркотів, — і торговець, педрило на ім’я Міша, колись його називали Міша Пизда, але до біса обізнаний парубок, показав мені дві пивні бляшанки Джонса — взагалі-то це був ель «Белентайн» — бронзові, але так мило пофарбовані, з таким ретельнючим, але дещо вільним стилем Джонса, і в однієї зверху, там, де була чека, трикутник, а інша цнотлива, невідкрита. Міша й каже мені: «Підніми її». «Яку з них?» — питаю я. «Будь-яку», — каже він. Беру я невідкриту. Важка. «А тепер підніми другу», — каже він. «Справді?» — питаю я. «Давай», — каже він. Я беру. Вона легша! Пиво випили!! Звичайно, в мистецькому розумінні. Я мало в штани не кінчив, так мене проперло від прозріння.

Він відчув, що Александра зовсім не проти, що він лається. Насправді їй це навіть подобалось; у цьому була якась потаємна солодкість, ніби в тому дусі падлятини на шерсті Вуглика. Їй пора йти. Велике серце її пса розірветься в тій маленькій, замкненій машині.

— Я спитав у нього, скільки коштують ці пивні бляшанки, і Міша відповів, а я такий: «Та ну». Це переходить усі межі. Скільки грошви можна запхати у дві фальшиві пивні бляшанки? Александро, я серйозно, якби я тоді зважився, зараз у мене було б у п’ять разів більше грошей, а сталося це не так уже й давно. Ті бляшанки коштують більше, ніж їхня вага чистим золотом. Я щиро вірю, що коли люди в майбутньому глянуть на нас, коли ми з вами будемо лише парочкою скелетів, що лежать у тих ідіотських дорогих коробках, які нас змушують купувати, і наше волосся, кості й нігті покоїтимуться на тому дурному сатині, за який ті товстопузі власники похоронних бюро деруть із нас скажені гроші, Господи, це мене щось занесло, хай краще візьмуть мій труп і викинуть на звалище, я зовсім не проти, тож коли ми з вами помремо, це все, що я мав на увазі, ті пивні бляшанки, точніше, бляшанки елю, стануть нашою Мона Лізою. Ми тут з вами говорили за Кінгольца; а знаєте, в нього є цілий розпиляний «додж», усередині якого трахається парочка. Сама машина стоїть на килимі зі штучної трави, а трохи далі від неї він поклав ще один килим, з «Астротерфу» чи чогось там ще, розміром десь із шахівницю, а на ньому — одна-єдина пляшка з-під пива! Аби показати, що вони пили й викинули її. Щоб додати сцені з коханцями атмосфери провулку. Геніально. Невеличкий клаптик килимка, відокремленість. Хтось інший поклав би ту пляшку на головний килим. Та покласти її окремо — це вже мистецтво. Може, це і є наша Мона Ліза, ця Кінгольцова порожнеча. Чесно кажу, я був у Л-А й дивився на цей божевільний розпиляний «додж», і на очі мені наверталися сльози. Я вам тут не парю туфти, Сенді. Сльози.

І він підніс свої неприродно білі, напозір воскові руки до очей, начеб витираючи ті вологі, червоні орбіти очей на черепі.

— Ви подорожуєте, — сказала вона.

— Зараз уже менше, ніж колись. Але не шкодую. Коли їздиш кудись, доводиться весь час пакувати валізу. Той же ти, та ж валіза. Ви тут, дівчата, маєте правильну ідею. Знайди собі Чортзнадевіль і облаштовуй свій простір. Усе одно мотлох прийде за тобою, з тим телебаченням, глобальним селом та іншими подібними речами.

Він осів у своєму грибному кріслі, нарешті вичерпавши всі слова. До кімнати придріботів Носик і скрутився біля ніг хазяїна, встромивши свій довгий ніс собі під хвіст.

— До речі, про подорожі, — сказала Александра. — Мені пора бігти. Я замкнула свого бідолашного цуцика в машині, та й діти вже мали б повернутися зі школи.

Вона поставила свою чашку — дивно, але на тій була монограма у вигляді букви «N» замість Ван Горнових ініціалів — на подряпаний, гранчастий скляний стіл у стилі Міс ван дер Рое і звелася на ноги. На ній була її парчева алжирська куртка поверх срібно-сірої водолазки і слакси з лісисто-зеленої саржі. Відчуття полегшення в попереку, коли вона встала, нагадало їй, якими ж незручно малими