Джон Апдайк - Іствікські відьми

творця, який має, як здавалося, лише половину необхідних матеріалів. Александрі це видалось зворушливим, і вона побачила в ньому щось від себе, свої монументальні статуї, що вміщалися в долоні.

— А ось тут, — оголосив він, лунасто, ніби щоб заглушити ці думки в її голові, — кімната, яку я хотів показати вам. La chambre de résistance.

Це була продовгувата вітальня з бундючним каміном, оздобленим колонами, ніби фасад якогось храму: іонійські колони з листочками, вирізані, щоб підтримувати поличку, над якою велике перекошене дзеркало віддавало кімнаті подзьобану версію її панського простору. Вона поглянула на своє відображення і зняла бандану, розтріпуючи волосся, сьогодні не зібране в косу, в якому, однак, і досі збереглася його причеплива в’юнкість. Подібно до того, як з-поміж її закляклих губ виходив голос, молодший за саму її, так само вона виглядала молодшою в цьому античному, пробачливому дзеркалі. Воно було дещо загострене; заглянувши в нього, вона зраділа, що не видно шкіри під підборіддям. Вдома, у дзеркалі у ванній, вона виглядала жахливо: карга з потрісканими губами, роздвоєним носом і полусканими венами в носовій перегородці, а коли, їдучи в «субару», кидала квапний погляд на себе у дзеркало заднього огляду, то виглядала там ще гірше: шкіра трупного кольору, очі дикі, а на нижній повіці лежить відламана вія, ніби жучина лапка. Ще будучи маленькою, Александра уявляла, що за кожним дзеркалом стоїть інша людина, інша душа, очікуючи, коли їй виглянути. Як і багато речей, яких ми боїмося в дитинстві, це виявилося, в якомусь сенсі, правдою.

Ван Горн порозставляв навколо каміна сучасні м’які крісла-кубики й округлий диванчик на чотири подушки — вочевидь, біженці з нью-йоркської квартири, вже добряче зношені; одначе кімната була прикрашена здебільшого витворами мистецтва, декілька з яких займали простір на підлозі. Гігантський, дико розмальований, напівнадутий гамбургер з вінілу. Жінка з білого гіпсу за справжньою прасувальною дошкою, зі справжнім мертвим котом, опудалом, біля її ніг. Вертикальний стос коробок з-під «Брілло»[40], який, при близькому огляді, виявився не порожніми проштампованими картонками, а ретельно розробленими трафаретними аркушами, натягнутими на великі куби чогось громіздкого й незрушного. Вимкнену з розетки неонову веселку треба було помити.

Чоловік ляснув по особливо гидкій конструкції — голій жінці, що лежала на спині, розставивши ноги; вона була зварена з металевої сітки, розплющених пивних банок, старого порцелянового нічного горщика замість живота, шматків хромованого автомобільного бампера, спідня білизна кріпилася лаком і клеєм. Її обличчя, що дивилося прямісінько в небо чи то стелю, було як у гіпсової ляльки, такої, якою ото колись гралася Александра, — з блакитними порцеляновими очима й херувимськими рожевими щічками, вирізаними й прикріпленими до шмату деревини, розмальованої фломастерами, який слугував їй волоссям.

— А ось це — ще той геній, як на мій погляд, — сказав Ван Горн, насухо обтираючи кутики рота, пощипуючи їх двома пальцями. — Кінгольц. Марісоль з кишками. Знаєте, оця тактильність: в ній немає нічого монотонного й визначеного наперед. Це одна з тих речей, на які варто рівнятися й вам. Багатство, Vielfältigkeit[41], така собі, знаєте, двозначність. Без обра`з, Лексо, але з тими своїми маленькими ляльками ви як той Джонні Однонотько[42].

— Вони не ляльки, а ця статуя вульгарна, вона ображає жінок, — кволо промовила вона, з розмитим почуттям, що зливалося в унісон з моментом, ковзке відчуття, ніби світ проходить крізь неї чи то вона рухає світом, космічне замішання, начеб коли потяг тихенько відходить з вокзалу і здається, що платформа пливе назад. — Мої крихітки не забавки, вони зроблені з любов’ю.

Втім її рука вже пробіглася по конструкції й намацала в ній приховану, але відчутну текстуру життя. На стінах цієї довгої кімнати, колись, може, обвішаній родинними портретами Леноксів із Ньюпорта вісімнадцятого сторіччя, зараз висіли пукаті й звислі крикливі карикатури на повсякденні речі: гігантські таксофони у м’якій парусині, копії американських прапорів у імпасто, величезні доларові купюри, виконані з безпристрасною точністю, гіпсові окуляри з розтуленими губами замість очей за лінзами, немилосердно збільшені копії картинок із коміксів і рекламних написів, кінозірки та кришечки від пляшок, цукерки, газети й дорожні знаки. Тут було зібрано все, що ми використовуємо, а потім викидаємо, навіть не глянувши, але все воно було роздуте і яскраве: закарбований у вічності мотлох. Ван Горн пускав бісиків, пирхав і повсякчас витирав губи, проводячи Александру повз свою колекцію, від однієї стіни до іншої; і вона воістину побачила, що з цього фальшивого мистецтва він придбав зразки гарної якості. Він має гроші й потребує жінки, щоб та допомагала йому витрачати їх. Його жилетку огинав золотий ланцюжок старовинного кишенькового годинника; він був спадкоємцем, щоправда, не в ладах зі своїм спадком. Дружина допоможе йому владнати все.

Принесли чай з ромом, але сама церемонія була стриманішою, ніж вона уявляла собі з опису Зукі. Фідель матеріалізувався в ідеальній притаманній служникам тиші, охайний шрам настільки вдало розміщувався під однією вилицею, що здавався приклеєним до його шкіри кольору мокки, як доцільний штрих, доданий до його дрібних, перекошених рис. Довгошерстий кіт на ім’я Пальчик, з деформованими лапами, про які писалося у «Віснику», заскочив на коліна Александрі, тільки-но вона підняла свою чашку; вміст посудини зовсім не колихнувся. Морський горизонт, видимий крізь палладіанські вікна, також лишився незрушним: світ частково є злегка перетасованою колодою горизонтальних рідин, спало їй на думку, коли вона замислилась про холодний, щільний шар моря, під тиском якого рухаються лише гігантські безокі слимаки, а тоді — про туман, що лиже осінню поверхню ставка біля лісу, про сфери щонайтоншого газу, які наші астронавти протинають без шкоди, так, що небесна синь нікуди не витікає. Тут їй було затишно, чого вона сама не очікувала, — тут, у цих кімнатах, фактично порожніх, але перевантажених сардонічним мистецтвом, кімнатах, що красномовно говорили про те, чого так бракує холостяку. Та й господар здавався куди приємнішим. Манера чоловіка, який хоче з тобою переспати, кусючіша й агресивніша, тоді він випробовує тебе, передвіщаючи свою кінцеву злість, якщо йому все вдасться, а от цього у Ван Горні сьогодні майже не було. Він виглядав стомленим, зсутулившись у своєму пошарпаному кріслі-кубику, вкрившись ковдрою грибного кольору. Вона припустила, що ділова зустріч, заради якої він вдягнув свій офіційний костюм-трійку, закінчилась розчаруванням, можливо, це було прохання про банківську позику, в якій йому відмовили. З неприхованою турботою вона долила в його чай рому з пляшки «Маунт ґрею», поставленої дворецьким біля його ліктя, на круглому столику часів королеви Анни.

— Як вам вдалось зібрати таку велику й чудову колекцію? — спитала