Джон Апдайк - Іствікські відьми

Горн. — А я — я не зношу його. Навіть не можу змусити себе прибити муху. Бідолашка й так помре вже за кілька днів.

Александра пересмикнулась, пригадавши, як мухи сідали їй на губи вві сні: їхні крихітні ворсисті лапки, електричний дотик їхньої енергії, ніби доторкаєшся до оголеного проводу під час прасування.

— Я люблю травень, — непевно зізналась вона. — От тільки щороку він такий, як ви й сказали, — напружений. Принаймні для садівників.

На її полегшення, ніде перед маєтком не стояла припаркована зелена вантажівка Джо Маріно.

Найскладніша частина роботи по тенісному корту, здавалося, була вже зроблена: замість золотавих екскаваторів, які описала Зукі, там стояло кілька молодиків без футболок, з легким свистючим звуком натягуючи огорожу на прямі металеві стійки навколо того, що з відстані, коли вона глянула через вигин алеї туди, де у мертвих в’язах гніздилися снігові чаплі, скидалося на велику гральну карту з двох бляклих кольорів, що імітували траву й землю; решітка білих ліній виглядала контрастно чіткою, такою ж прискіпливо чіткою, як і віккська діаграма[38]. Ван Горн зупинив машину, щоб вона могла помилуватися.

— Я спершу думав купити в тому «HarTrue», та, навіть не беручи до уваги його первинну ціну, утримання того покриття — суцільний головний біль. А з «AsPhlex» усе, що треба робити, — це інколи змітати листя, а якщо пощастить, можна грати навіть аж до грудня. Ще кілька днів, і майданчик можна охрестити; я тут саме думав запросити вас і двох ваших подруг і пограти вчотирьох.

— Боже мій, хіба ми достойні такої честі? До того ж я в поганій формі… — завела вона, маючи на увазі свою гру.

У свій час вони з Оззі багато грали вдвох з іншими парами, але відтоді вона взагалі майже не грала, хоча раз чи двічі на літо Зукі й витягувала її по суботах на гру сам на сам на понівечених громадських кортах біля Саутвіка.

— Тоді приведіть себе у форму, — сказав Ван Горн, неправильно зрозумівши, захоплено плюючись. — Більше рухайтесь, не лінуйтеся. Чорт, та тридцять вісім — це ж іще молодість.

«Він знає, скільки мені», — подумала Александра, радше зрадівши, ніж образившись. Гарно, коли тобою цікавиться чоловік, бо розповідати про себе дуже ніяково: вся ця невпевнена вербалізація за випивкою, а затим, коли тіла відкриваються, показуються приховані плями і провисання, начеб якісь кепські подарунки на Різдво. Але ж як чудесно, якщо так подумати, не бачити когось оголеним, а самій оголюватись перед ним: цей поспіх, невеличкий політ, скинути одяг і нарешті стати собою. Вона почувалася, по суті, ніби вже знайома із цим владним, чудним чоловіком. Цей його жахливий характер радше допомагав.

Він привів машину в рух, проїхав колом шурхітливої алеї й зупинився напроти парадного входу. До мощеного ґанку з колонами й викладеною із зеленого мармуру мозаїчною великою «Л» вело дві сходинки. Самі по собі двері, наново пофарбовані в чорний, були настільки масивні, що, коли власник рвучко відчинив їх, Александра аж злякалася: раптом завіси не витримають. У фойє її привітав сірчастий хімічний запах; Ван Горн, здавалося, не помічав його, це був його елемент. Він провів її всередину, попри порожню, забальзамовану ногу слона, наповнену тростинами з набалдашниками й однією парасолею. Сьогодні на ньому був не мішкуватий твід, а чорний костюм-трійка, ніби він оце ходив кудись у справах. Своїми жорсткими руками, що опадали по боках, ніби зламані важелі, він жестикулював ліворуч і праворуч.

— Отам, за піаніно, лабораторія; колись там була бальна зала, та зараз уже звалено купу всякого обладнання, половина якого ще й досі запакована — ми тільки-тільки почали розвертатися, але коли закінчимо, ой леле, динаміт тоді здасться вам звичайними петардами. А з цього боку — те, що я називаю своїм кабінетом; половина моїх книг ще й досі в коробках у підвалі, там є деякі примірники, які я не хочу виносити на світло, доки не встановлю систему контролю повітря, там такі старі фоліанти, знаєте, навіть нитки, які тримають їх докупи, розсиплються на порох, як ті мумії, тільки-но відкриєш палітурку… але ж мила кімнатка, скажіть? Тут висіли оленячі роги й голови. Я сам не мисливець; прокидатися о четвертій, щоб піти й вистрілити в голову якійсь окатій олениці, яка нікому не нашкодила, — це безумство. Люди безумні. Люди дуже жорстокі, і це треба визнати. А ось тут їдальня. Стіл із червоного дерева, на шість панелей, якщо захочу дати банкет, сам же я віддаю перевагу більш затишним вечерям на чотири-шість людей, щоб усі мали нагоду засвітитися, показати себе. Бо якщо запрошуєш натовп, то він превалює психологічно: кілька лідерів і багато овець. У мене є суперканделябр вісімнадцятого сторіччя, все ще спакований; один мій знайомий експерт упевнений, що він із самої майстерні Робера-Жозефа Огюста[39], хоч на ньому й немає клейма — французи ніколи не заморочувалися клеймами, як і англійці, а його деталі — ви не повірите — імітація виноградної лози аж до найтонших закручених вусиків: видно навіть одного-двох жучків, видно навіть, де комахи погризли листя, все в масштабі два до трьох; не хочу виставляти його ось так на виду, поки не встановили надійну сигналізацію, хоча грабіжники зазвичай і не залазять у такі місця — тут бо лише один вхід і вихід, а їм треба люк для втечі. І байдуже на ту страхову політику, вони стають дедалі хоробріші, наркотики роблять тих падлюк відчайдушними, наркотики й загальне падіння поваги до всього на світі; я чув про випадки, коли люди виходили всього на півгодини, а їх встигали обчистити; вони стежать за вашими звичками, за кожним кроком; за вами стежать, і це єдина річ, в якій ви можете бути певні в нашому суспільстві, крихітко: за вами стежать.

Александра не чула, що відповідає на весь цей словесний потік: точно щось там ввічливо мугикала, тримаючись позаду нього на відстані, боячись, щоб цей великий чоловік, крутячись і жестикулюючи, випадково не зачепив її. Вона усвідомлювала, поза його збудженою темною постаттю, доки він захоплено вихвалявся, певну проникливу оголеність: обдертість порожніх закутків і безкилимність пошкрябаної підлоги, стелю, до чиїх тріщин і вигнутих плям не торкалися роками, дерев’яне оздоблення, біла фарба якого пожовкла й облупилася, і елегантні панорамні шпалери з намальованими вручну пейзажами, задерті на кутках і вздовж пересохлих стиків; про зниклі картини й дзеркала нагадували прямокутні й овальні примари меншої безбарвності. Попри всі ці балачки про нерозпаковану славу, кімнати були дуже невмебльовані; у Ван Горна був сильний інстинкт