Джон Апдайк - Іствікські відьми

тому і яку зараз, задля магічних цілей, використала як репрезентацію самої авторки. Спеціальним мотузком, який Зукі тримала в комоді біля вбудованого в стіну каміна, таким ворсистим світло-зеленим джгутиком, яким садівники підв’язують рослини (вважається, що він сприяє зросту), вона міцно обмотала пакунок, аж доки останній шматочок хрумкого, вкритого шрифтом папірця не зник під ним. Перев’язала його бантиком, тоді ще одним, а затим третім, задля магії. Фетиш приємно лежав у руці, фалічно довгастий, нагадуючи текстурою щільно сплетений кошик. Не певна, яке закляття буде тут доречне, вона легенько притулила його до лоба, тоді до грудей, до пупка, що було єдиною зв’язкою в нескінченному ланцюгу жіноцтва, і, задерши спідницю, але не знімаючи трусиків, — до геніталій. Про всяк випадок ще й поцілувала його.

— Гарненько розважтеся там, — мовила вона і, згадавши слово зі шкільного курсу латини, шепотом проказала: — Copula, copula, copula[37].

Затим вона стала на коліна й поклала цей зелений кудлатий амулет під ліжко, де помітила десь із дюжину балабухів пилу й загублені колготи, які не мала часу дістати, бо дуже поспішала. Її соски вже ствердли, передчуваючи Еда Парслі, його чорну припарковану машину, мимовільний, викривальний промінь вогників «Пойнт Джудіт», паршиву, сиру мотельну кімнату, за яку він уже заплатив вісімнадцять доларів, і бурю його провини, яку їй доведеться знести, щойно він вдовольниться сексуально.

Цього пообіддя з холодним, низьким, срібним небом Александра вирішила, що на східному пляжі буде надто вітряно й сиро, тож зупинила свій «субару» край дороги до пляжу, неподалік від гатки, що вела до маєтку Леноксів. Тут лежав широкий відрізок заплави; через дію припливу трава на ній нині виблискувала й низько прилягала до землі купинками, і Вуглик міг вільно побігати тут. Поміж покоцаних валунів, що слугували гігантськими кістьми гатки, море полишило мертвих чайок і порожні крабові панцирі, які пес любив обнюхувати й порпатися серед них. Також тут стояли залишки вхідної брами: дві цегляні колони, увінчані бетонними мисками для фруктів, тримаючи іржаві осі залізної брами, якої вже давно не було там. Доки вона стояла, вдивляючись у напрямку набурмосеного симетричного будинку, його власник безшумно спинив позаду неї свій «мерседес». Автомобіль був білий, але геть брудний, одне крило було покоцане, а друге — відремонтоване й перефарбоване в колір слонової кості, що не зовсім пасував. На Александрі була червона бандана проти вітру, тож, повернувшись, вона побачила відображення власного обличчя в смішливих очах того темного чоловіка, як закляклий овал, обрамлений червоним супроти срібних смужок понад морем, — її волосся було покрите, як у черниці.

Автоматичне вікно машини м’яко опустилося.

— Нарешті й ви приїхали, — гукнув він, вже не так по-клоунськи, як на післяконцертній вечірці, а більше з фактичною констатацією ділової людини.

Його порубцьоване обличчя зашкірилось. Обіч нього, на передньому сидінні, сиділа темна конічна фігура — колі, але такий, в чиїй тримасній шерсті чорний був домінантним кольором. Ця істота безжалісно гавкнула, коли вірний Вуглик прибіг до хазяйки зі свого далекосяжного забігу винюхування падла.

Вона схопила свого улюбленця за нашийник, щоб утримати його, бо він загарчав і загавкав, і заговорила голосніше, щоб її голос можна було почути над собачим брехом:

— Я просто зупинилася тут, а не…

Її голос прозвучав ніжніше й молодше, ніж насправді; от і попалася.

— Я знаю, знаю, — нетерпляче урвав її Ван Горн. — Усе одно заходьте випити. Я ж вам ще не проводив екскурсії.

— Вже пора додому. Діти повертаються зі школи.

Кажучи це, Алексадрі довелось відтягувати Вуглика, котрий проявляв значний інтерес і чинив опір, до машини. Його прогулянка ще не завершилась, він хоче лишитися.

— Краще заскакуйте в мій драндулет, — погукав чоловік. — Насувається приплив, і не думаю, що ви захочете застрягти тут.

— Не схочу? — перепитала вона, скоряючись, наче автомат, зраджуючи свого найкращого друга, замкнувши Вуглика самого в «субару». А він-бо сподівався, що вони разом поїдуть додому.

Вона опустила водійське вікно на дюйм, щоб заходило повітря, й замкнула дверцята. Чорна собача морда насторочилася від несподіванки. Його вуха піднялися так високо над головою, наскільки їхню м’яку вагу могли витримати її хвилясті складки. Вона часто пестила ці оксамитово-рожеві складки біля каміна, вишукуючи в них кліщів. Вона повернулася:

— Але тільки на хвилинку, — заїкнулася вона до Ван Горна, незв’язно, незграбно, з неї ніби спали її роки з усією врівноваженістю й силами.

Коли вона відчинила дверцята «мерседеса», колі, про якого Зукі не згадувала у своїй статті, мерзотний недоносок, граційно ковзнув на заднє сидіння. Інтер’єр машини був виконаний у червоній шкірі, передні сидіння обтягнуті овечими шкурами, вовнистим боком назовні. Дорого і гнило клацнувши, дверцята зачинилися з її боку.

— Носику, поздоровкайся, — сказав Ван Горн, повернувши свою велику голову, ніби незручний шолом, до заднього сидіння.

У його пса був такий справді гострий ніс, яким він тицьнув Александру в долоню, коли вона підставила її. Гострий, мокрий і колючий кінчик, як бурулька. Вона хутко відсмикнула руку.

— Приплив буде не раніше, як за кілька годин, — сказала вона, намагаючись повернути свій голос у реєстр дорослої жінки.

Гатка була суха й повіспована вибоїнами. Так далеко його вдосконалення ще не дісталися.

— Ой, той мерзотник вміє надурити, — сказав він. — Хай воно як, а як ваші справи? Виглядаєте ви пригніченою.

— Справді? Чому ви так вважаєте?

— Я це бачу. Для декого осінь — депресивна пора, інші ж ненавидять весну. Я сам завжди любив весну. Все росте, аж відчуваєш, як стогне та стара курва природа: не хоче ж цього робити — тільки не знову, ні, будь-що, тільки не це, — але ж треба. Все це для неї як тортура, всі ці пуп’янки, проростання, струмування соку в деревах, бур’яни й комахи знову вилазять із землі, щоб дати бій, насіння намагається згадати, як, на біса, працює те ДНК, — всі ці змагання за краплинку азоту; Господи, це жорстоко. Може, я надто чутливий. Але закладаюся, що ви в ту пору просто розкошуєте. Жінки не такі чутливі до подібних речей.

Вона кивнула, заколисана вибоїстою дорогою, що зменшувалася під нею, зростаючи за спиною. Біля в’їзду на острів стояли цегляні колони, близнюки тих, що з далекого краю, однак ці ще мали свою браму, чиї залізні крила впродовж років стояли широко розчахнуті, а іржаві завитки обернулися на ґрати для дикої виноградної лози, отруйного плюща й навіть переплетених молодих деревець — болотних кленів, чиї крихітні листочки перетворювалися на червону ніжність, майже як троянди. Одна з колон утратила свою корону зі штучних фруктів.

— Жінки здебільшого доволі легко сприймають біль, — провадив Ван