Джон Апдайк - Іствікські відьми

невеличкого гранітного військового меморіалу утворювали крихку, навислу жовтаву стіну, гублячи листя з кожним подувом легкого вітерцю. Вода з наближенням зимових холодів прибрала сталевішої блакиті, супроти якої біла вагонка будинків з боку затоки виглядала сліпучо-сніжною, виставляючи на огляд кожну дірочку від цвяшка. «Яка краса!» — подумала Зукі й налякалася, що її власні краса й життєвість не завжди будуть частиною всього цього, що одного дня вона зникне, як загублений шматок дивної форми з самого центру пазла.

Джейн Смарт репетирувала другу сюїту Баха для віолончелі, в ре мінорі: маленькі чорні ноти прелюдії скачуть вгору-вниз, а тоді знову загострюються й розпластуються, ніби дещо піднятий чоловічий голос під час розмови; старий Бах знову привів у дію свій непогрішний тональний двигун вичікування, і зненацька Джейн почало це обурювати, ці ноти, такі чорні, впевнені й маскулінні, ускладнюють гру пальцями з кожною транспозицією теми, а йому все байдуже, цьому мертвому квадратнолицьому старому лютеранинові в тій своїй перуці, з тим своїм Господом, генієм, двома дружинами й сімнадцятьма дітьми; йому то байдуже до того, як болять її пальці чи як її покірний дух метається туди-сюди, вгору-вниз від цих військових нот, аби лиш надати йому голосу опісля смерті — безсмертя задаваки; вона різко запротестувала, відклала смичок, налила собі трошки сухого вермуту й пішла до телефона. Зукі вже мала би повернутися з роботи, кидаючи своїм бідолашним дітям арахісового масла й желе, перш ніж вирушити на ідіотську вечірню громадську зустріч.

— Треба зробити щось, щоб завезти Александру до Дерріла, — такою була суть дзвінка Джейн. — Я забігала до неї в середу ввечері, хоча вона казала, що не треба, бо, здається, образилась, що ні в кого не вийшло в четвер — вона надто прив’язалася до четвергів, — і виглядала вона дуже засмученою, аж хворою від ревнощів, спершу через мене з Брамсом, а тоді й через твою статтю, маю визнати, що твоє писання якимсь чином зачепило її, тож мені не вдалося витягнути з неї бодай слова, а сама я не насмілилась тиснути на неї розпитуваннями, чому він не запрошує її.

— Але ж, люба, він її запрошував, так само, як тебе й мене. Коли показував мені свої картини для статті, то навіть дістав дорогий на вигляд каталог із паризької виставки тої Нікі Як’ї’там і сказав, що хоче показати його Лексі.

— Але ж вона не піде, поки не отримає офіційного запрошення, і, можу сказати, це дуже гризе бідолашку. Подумала, може, ти йому скажеш.

— Серденько, чому я? Ти знаєш його краще, проводиш у нього весь час із вашою музикою.

— Я була там усього два рази, — сказала Джейн, упевнено вимовивши останнє слово з присвистом. — Ти просто знаєш, як із ним поводитись, завжди знаєш, що сказати чоловікові. Я дещо надто пряма; ще подумає, ніби я до чогось хилю.

— Та я ж навіть не впевнена, чи сподобалась йому стаття, — парирувала Зукі. — Він так і не дзвонив після того.

— А чому вона має не сподобатись йому? Дуже мила стаття, в ній він показаний дуже романтичним, жвавим і ефектним. Мардж Перлі вивісила її в себе на дошці оголошень і розповідає всім своїм потенційним клієнтам, що це вона продала той будинок.

До Зукі на тому кінці дроту підбігла заплакана дівчинка; її старший брат, намагалося пояснити дитя між схлипами, в той час як голос Джейн продовжував потріскувати, ніби статичний заряд, не дає їй дивитись освітню програму про парування левів замість повтору «Героїв Гоґана» на UHF, яких хоче дивитися він. Губки дівчинки були вкриті арахісовим маслом і желе, її м’яке волосся сплелося в нечесаний пучок. Зукі захотілося ляснути дитину по бридкому, запацьореному личку і вбити бодай трохи сенсу в ті скляні від телевізора очі. Жадоба, все це від телебачення, що перетворює наші мізки на кашу. Дерріл Ван Горн пояснював їй, який стосунок має телебачення до всіх цих заколотів і військового опору; рекламні паузи й постійне клацання каналів туди-сюди розбило в мізках молоді зв’язки, відповідальні за логічну зв’язність, тож не дивно, що «займатися коханням, а не війною» видавалося їм гарною ідеєю.

— Я подумаю про це, — похапцем пообіцяла вона Джейн і поклала слухавку.

Їй треба було бігти на термінову сесію департаменту з будівництва шосе; неочікувані хуртовини минулого лютого вичерпали весь бюджет на прибирання снігу й посипання доріг, і голова, Айк Арсено, погрожував звільнитися. А Зукі сподівалася вийти трохи раніше, щоб устигнути на побачення з Едом Парслі в «Пойнт Джудіт». Та спершу треба владнати гризню через телевізор. Діти мали власний нагорі, але вперто використовували її; будинок сповнював шум, а склянки молока й какао лишали кола на переробленій під кавовий столик морській скрині, й вона часто знаходила хлібні крихти між подушками диванчика. Вона гнівно метнулася туди й наказала клятим шибеникам ставити тарілки після вечері в мийку.

— І не забудьте помити ніж після арахісового масла, тільки помити і витерти; якщо залишите його просто так, масло засихає, і його не відшкребеш.

Перш ніж вийти з кухні, Зукі відкрила бляшанку криваво-червоного кінського м’яса «Альпо» й насипала в поставлену на підлогу пластикову собачу миску, на якій дитяча рука вивела фломастером «Генк», щоб ненажерливий веймаранер зжер його. Вкинула півжмені солоних іспанських горішків до рота; до її пишних губ пристали шматочки червоної шкірки.

Вона пішла нагору. Щоб дістатися до кімнати Зукі, треба пройти вузькими сходами й повернути ліворуч у вузький похилий коридор, оббитий нефарбованими дошками, а затим — праворуч, минувши автентичні двері вісімнадцятого сторіччя, оздоблені подвійним візерунком із хрестиків, зроблених з квадратних цвяшків. Вона зачинила ці двері й замкнулася зсередини за допомогою клямки з кованого заліза у формі кігтя. Її спальня була обклеєна старими шпалерами з виноградною лозою, що плелася догори, ніби підв’язана квасоля, а обплетена павутиною стеля провисала, як спідній бік гамака. Величезні шайби, вкручені на найгірших тріщинах, утримували штукатурку від обпадання. На підвіконні єдиного маленького вікна кімнати вмирала самотня герань. Зукі спала у провислому двоспальному ліжку з пошморганим покривалом в горошок. Вона згадала, що біля її ліжка десь був примірник минулотижневого «Вісника»; за допомогою вигнутих манікюрних ножичок вона акуратно вирізала свою статтю про «Винахідника, музиканта й поціновувача мистецтв», тепло дихаючи на неї, поки її короткозорі очі напружувались, щоб не включити у вирізку бодай однісіньку сусідню літеру, що не стосується Дерріла Ван Горна. Впоравшись із цим, вона огорнула статтею, лицевим боком всередину, важкостегнову, крихітноніжкову оголену крихітку, що Александра подарувала їй на тридцятий день народження два роки