Джон Апдайк - Іствікські відьми

було відомо, що він не лише пиячив, а й володів телескопом, за яким, бувало, засиджувався на кілька годин у себе на задньому ґанку, вивчаючи зірки. Його дубово-бліде волосся, ріденьке на маківці, було скуйовджене; під очима засіли набряклі сині мішки, а решта обличчя була тьмяно-сіра, ніби газетний папір.

— Вибач, — сказала вона, — я просто подумала, ти захочеш проглянути це.

Майже не піднімаючи голови зі столу, він примружився на її аркуші.

— Глянути-хуянути, — сказав він, знічений тим, що хтось побачив, як він розлігся тут. — Ця стаття не варта заголовка в два рядки. Може, краще «Пастор-пацифіст полюбляє попатякати»?

— Я не говорила з Едом; це був голова його комітету.

— Ой, даруйте. Я забув, що ти вважаєш Парслі великою людиною.

— Це не зовсім те, що я думаю, — сказала Зукі, ставши ще рівніше.

Ці нещасні й нещасливі чоловіки, до яких її вабило волею долі, можуть запросто затягнути тебе з собою, якщо дозволити їм і не дати відсічі. У цій його огидній, сардонічній рисі, яка шокувала декого з працівників і яка зіпсувала йому репутацію в місті, Зукі вбачала замасковане вибачення, перевернене догори дриґом благання. Мабуть, у якийсь момент свого життя він був красенем і подавав надії, одначе його статність — високе квадратне чоло, широкий, майже пристрасний рот і очі щонайніжнішого крижаного блакитного кольору, обрамлені променистими, довгими віями, — почала марніти; він набирав того висушеного, голодного вигляду завзятого пияка.

Клайду було ледь за п’ятдесят. На перфорованій стіні за його столом, разом зі зразками шрифтів для заголовків і обрамленими подяками, виданими «Віснику» в часи інших керівників, він повісив фотографії своїх доньки й сина, але не дружини, хоча й не був розлучений. Донька, гарненька й невинна, трошки місяцелика, була незаміжньою лаборанткою рентгенкабінету в лікарні Майкла Різа в Чикаго і, либонь, прямувала до кар’єри тієї, кого Монті, сміючись, назвав би «дамочкою лікарем». Син Ґебріела, відчислений із коледжу театральний аматор, провів літо в кулуарах театру на гастролях в Коннектикуті й мав батькові тьмяні очі й образливий гарний вигляд давньогрецької статуї. Фелісія Ґебріел, дружина, якої бракувало на стіні, в молодості була, певно, жвавим, непосидючим шилом, проте обернулася на гостролицю невеличку жіночку, що ніколи не замовкала. В ці дні й у цьому віці її обурювало геть усе: уряд і протестувальники, війна, наркотики, брудні пісеньки на WPRO, те, що «Плейбой» відкрито продають у місцевих драгсторах[34], млявий міський уряд і натовпи нероб у центрі, скандальне вбрання і вчинки літнього люду, те, що все зовсім не так, як могло б бути, якби вона керувала.

— Щойно дзвонила Фелісія, — кинув Клайд, ухильно вибачаючись за сумну позу, в якій знайшла його Зукі, — лютувала через порушення цим Ван Горном обмежень стосовно будівництва на заплавах. А ще каже, що твоя стаття про нього аж надто улеслива; каже, що до неї доходили чутки про його минуле в Нью-Йорку і вони доволі неприємні.

— Від кого вона чула їх?

— Не каже. Захищає джерело. Мабуть, це гівно в неї від самого Д. Едварда Гувера[35].

Ця антидружинина іронія додала його обличчю пожвавлення, він часто й раніше іронізував стосовно Фелісії. За тими довговіїми очима щось померло. Обоє дорослих дітей, зображених на стіні, мали його невловимі риси, як часто думала Зукі: округлі риси доньки, як порожній обрис у своїй досконалості, та й хлопець також чимось по-моторошному пасивний, зі своїми м’ясистими губами, кучерявим волоссям і ясним видовженим обличчям. У випадку з Клайдом ця безколірність була забарвлена ще й коричневими ароматами ранкового віскі, сигаретного тютюну й дивного, ядучого духу, яким віяло від його шиї. Зукі ніколи не спала з Клайдом. Однак мала це материнське відчуття, що зможе повернути йому здоров’я. Здавалося, він тоне, вчепившись за свій сталевий стіл, ніби за перекинутий човен.

— Ти виглядаєш змореним, — устигла сказати йому вона.

— Так і є. Сюзанно, так і є. Фелісія щовечора сідає на телефон, як не через одне, то через інше, а мені лишається тільки пити. Колись я ходив дивитися в телескоп, але зараз мені потрібен потужніший, бо через цей ледь видно кільця Сатурна.

— Зводи її в кіно, — запропонувала Зукі.

— Пробував: ходили на ідеально безневинний фільм із Барбарою Стрейзанд — Боже, але ж який у тієї жінки голос, протинає тебе, як ніж! — але в одному з анонсів її дуже обурило насильство, тож вона пішла й провела половину фільму, скаржачись менеджеру. Тоді повернулася на другу половину й обурилась, бо їй здалося, ніби там показали забагато цицьок Стрейзанд, коли та нахилилася, вдягнена в таку, знаєш, сукню з початку сторіччя. Той фільм був навіть не PG, а просто G[36]! Там люди співали у старих трамваях!

Клайд спробував засміятися, та його губи вже відвикли від цього, тож було дуже шкода дивитися на той викривлений розріз, що виник у нього на обличчі. Зукі відчула порив задерти свій шоколадно-коричневий вовняний светр, розстебнути бюстгальтер і дати цьому чоловікові при смерті присмоктатися до своїх пружних грудей; однак в її житті вже й так був Ед Парслі, з неї досить і одного страдника-інтелектуала. Щовечора вона намагалася не думати про Еда Парслі для того, аби, тільки-но отримавши дзвінок, помчати, з неабиякою полегкістю, крізь затоплені заплави до острова Ван Горна. Ось де відбувалась якась дія, а не тут, у місті, де заляпана нафтою вода в порту налітала на сваї й кидала брижі відбитого світла на змучені обличчя мешканців Іствіка, які важко сунули до виконання своїх громадянських чи християнських обов’язків.

Попри те, соски Зукі набрякли під светром, усвідомивши свою цілющу силу бути для кожного чоловіка садом, засадженим антидотами й піліативами. В ареолах защипало, як тоді, коли дітям колись треба було її молоко чи коли вони із Джейн і Лексою зводили конус влади, і її кістками розходився, ніби якийсь постріл тривоги, холодний трепет, розкочуючись навіть по фалангах пальців рук і ніг, ніби ті є такими собі тоненькими трубочками, що переносять потоки крижаної води. Клайд Ґебріел схилив голову над статтею, редактурою якої саме займався; його безбарвний скальп зворушливо показав поміж довгими, просторими смугами дубово-блідого волосся кут, якого сам він ніколи не бачив.

Зукі вийшла з редакції «Вісника», ступила на Док-стрит і пішла в «Немо» на обід; перспектива тротуарів і переливчастих вітрин магазинів пружно оперізувала її струнку фігуру, ніби попруга. Щогли кораблів, що купчилися ген за сваями, начеб ліс зі струнких лакованих дерев, поріділи. З південного боку вулиці, на Причальній площі, кремезні старі буки довкола