Джон Апдайк - Іствікські відьми

чоловіком, приймаючи п’яну хіть за примирення. Світ навколо неї зростав — з-поміж її ніг вискакувала дитина за дитиною, створюючи додаток до дому, підвищення Оза йшли в ногу з інфляцією, — і якимось чином вона живила весь світ, але для себе нічого не лишалося. Її депресії погіршились. Лікар прописав їй тофраніл, психотерапевт — психоаналіз, сповідник — або-або. На той час вони з Озом жили в Норвічі, серед звуків церковних дзвонів, і коли зимові пообіддя темнішали, а школа повертала їй її дітей, Александра лежала в ліжку, кожен удар прибивав її все сильніше, почуваючись такою ж безформною і смердючою, як і стара калоша чи шкура білки, збитої кілька днів тому на автостраді. В дитинстві вона лежала на ліжку, у своєму невинному гірському містечку, захоплена власним тілом, свого роду чужинцем, що прийшов нізвідки, щоб ув’язнити в собі її дух; вона розглядала себе у дзеркало, бачила розщеплення в підборідді й допитливу ямочку на кінчику носа, відступала, щоб оцінити свої спадисті широкі плечі, груди-гарбузи й живіт, що нагадував перевернуту неглибоку миску, яка нависала над скромним трикутним кущиком і міцними округлими стегнами, і вирішила подружитися зі своїм тілом; могла отримати й гірше. Лежачи на ліжку, вона чудувалася з власної щиколотки, повертаючи її у світлі з вікна, — з пружного проблиску кісток і сухожиль, вен щонайблідішого синього відтінку, які здійснювали свій магічний процес перенесення кисню, — або смикала руками, пухнастими, повними й заточеними. Потім, десь на середині свого шлюбу, її тіло почало вселяти їй відразу, а спроби Оззі кохатися з ним скидалися на якесь злісне глузування. Її істинне тіло було там, назовні, за вікнами, це була та осяяна сонцем, напоєна водою, вкрита листям плоть тієї іншої подоби — світу, в якому й досі існувала краса; з розлученням вона мовби вилетіла крізь те вікно. Наступного дня після постанови вона була на ногах уже о четвертій ранку, піднімаючи мертві горохові пагони й співаючи під місяцем, співаючи під тим твердим білим каменем із перекошеним, сумним, безстатевим обличчям — небесним свідком, — а на сході жеврів світанок, сірий, наче кіт. Це інше тіло також мало душу.

А зараз світ лився крізь неї, марнувався, витікав у трубу. Жінка — це дірка, як одного разу прочитала Александра в мемуарах проститутки. Насправді вона почувалася скоріше губкою, аніж діркою, — важкою, пухкою річчю на цьому ліжку, що всотує з повітря всю марноту й нещастя світу: війни, які ніхто не виграє, навалу хвороб, через яку всі вимруть від раку. Її діти сповнювали дім галасом, такі незграбні й нужденні, скубали її, чіплялися, вимагали її турботи, та знаходили не матір, а лише налякане товсте дитя, вже давно не гарне, що більше не цікавило батька, чий прах два роки тому розвіяли з літака-опилювача над його улюбленим гірським лугом, куди всією родиною вони ходили збирати дикі квіти: альпійський флокс, синюху з різким запахом листочків, аконіт, дряквеник та сніжні лілії, що цвітуть у вологих місцинах по тому, як сходить сніг. Її батько брав з собою довідник з видами квітів; маленька Сандра приносила йому для найменування свіжозірвані жертви, ніжні суцвіття з соромливими, блідими пелюсточками і стеблинками, холодними, на думку дитини, бо вони провели всю ніч на гірському холоді.

Ситцеві фіранки, які Александра з Мевіс Джессап, розлученою декораторкою із «Дзявкучого лиса», почепили на вікна спальні, несли на собі великі пістряві візерунки з рожевими й білими півоніями. Складки на тих портьєрах утворювали з цих візерунків чіткі клоунські обличчя, злі, рожево-білі клоунські обличчя з невеличкими розрізами ротів; що більше дивилася на них Александра, то більше з’являлося таких зловісних клоунських облич — цілий хор із них посеред нашарувань півоній. Це були демони. Вони посилювали її депресію. Вона подумала про своїх крихіток, як ті чекають, доки вона вичаклує їх із глини, і вони здалися їй власними віддзеркаленнями — глевкими, аморфними. Скляночка чогось або пігулка зможе підняти її й надати форми, проте вона знала ціну цьому: за дві години буде ще гірше. Її сплутані думки манило, ніби чарівним човником і синкопічним торохтінням машин, до старого маєтку Леноксів та його мешканця — того темного принца, який забрав її двох сестер, ніби з прорахованою помстою їй. Навіть у його мстивості й мерзенності було щось, від чого можна відштовхнутись і влаштувати собі духовну зарядку. Вона жадала дощу, полегшення, яке принесе його шурхотіння десь там, вище пустоти її стелі, але, звернувши погляд до вікна, вона не побачила ніякої зміни в жорстоко чудовій погоді надворі. Клен біля вікна золотив шибки останнім відсвітом віджилого листя. Александра лежала безпорадна на своєму ліжку, прибита безупинною безглуздістю, що існувала у світі.

Добряга Вуглик прийшов до неї, внюхавши її сум. Його блискуче довге тіло, мерехтячи в широкому мішку собачої шкури, продріботіло через овальний килимок із переплетених ганчірок і без жодних зусиль заскочило на її провисле ліжко. Він стурбовано взявся лизати їй обличчя й руки, а тоді тицьнувся носом туди, де вона, заради зручності, розщібнула свої ствердлі від болота «левіси». Вона підняла блузу, виставивши ще більше свого молочно-білого живота, і там він знайшов наріст завширшки з долоню — невеличкий жорсткий горбик біля пупка, що з’явився кілька днів тому і про який док Пет сказав, що він не раковий. Запропонував видалити його, але вона побоялася лягати під ніж. Вона нічого не відчувала тим наростом, але шкіра навколо нього почала пощипувати, коли Вуглик заходився тицятися в нього носом і лизати його, ніби сосок. Тіло пса випромінювало тепло і слабкий дух падла. Земля несе в собі всі ці відтінки розкладу й екскрементів, і Александрі вони не були відразливі, а по-своєму привабливі, таким собі щільно сплетеним пледом розкладу.

Вуглик зненацька зморився ссати її. Звалився у вигин, створений на ліжку її отруєним сумом тілом. Великий пес похропував уві сні зі звуком рідини в соломинці. Александра вдивлялась у стелю, чекаючи, коли щось станеться. Мокрі повіки на її очах пекли, були сухі на дотик, ніби шкірка кактуса. А її зіниці були двома чорними колючками, зверненими всередину.

Зукі принесла свою статтю про фестиваль урожаю («Барахолка, Клоун Дак/ Подальші плани унітаристів») Клайду Ґебріелу в його вузенький кабінет і побачила, як він, украй незвично, розпростерся по столу, поклавши голову на руки. Почувши шурхіт сторінок її статті у своїй підставці для паперів, він звів погляд. Його очі були червоні, от тільки вона не могла сказати, це від сліз, сну, похмілля чи недосипу вночі. З чуток їй