Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Це його образило?

— Ні, він сказав, що також віддає перевагу жінкам перед чоловіками. Бо вони є набагато складнішим механізмом.

— Він так і сказав — «механізмом»?

— Щось таке. Послухай, янголе, мені пора бігти, чесно. Треба ще взяти інтерв’ю в голів комітету стосовно фестивалю врожаю.

— В якій церкві цього року?

Під час паузи Александра заплющила очі й побачила переливчастий зиґзаґ, начеб метушливі думки Зукі гравірували діамант у невидимій руці.

— Сама знаєш, в унітаристській. Усі решта вважають його язичницьким.

— Можна спитати, як ти ставишся до Еда Парслі останніми днями?

— О, як завжди. Ласкава, але віддалена. Бренда така нестерпна педантка.

— І що ж у ній такого нестерпно педантичного, він часом не казав?

Між відьмами існувало певне обмеження стосовно сексуальних уподобань, проте Зукі, надолужуючи, відійшла від цієї перепони і вдалася в зізнання:

— Вона нічого йому не робить, Лексо. А перед тим, як вступити до семінарії, він трохи побачив життя, тож знає, що втрачає. Все хоче втекти кудись і приєднатися до Руху.

— Він надто старий для цього. Йому вже за тридцять. Він не потрібен Рухові.

— Він в курсі. Й зневажає себе. А я не можу відмовити йому, бо мені його шкода, — крикнула Зукі з протестом.

Зцілення є частиною їхньої природи, і якщо світ звинувачує їх у тому, що вони стають між чоловіками й дружинами, вплітають підривні узи, в’яжуть aiguillette, що зав’язують вузлики імпотенції чи емоційного холоду в нутрощах шлюбу, напозір такого міцного за стінами чепурних, перекритих будиночків, і якщо світ не лише звинувачує їх, а ще й палить живцем у язиках обуреного судження, такою є ціна, яку вони мусять сплатити. Це прагнення фундаментальне й інстинктивне, воно питомо жіноче — зцілити, прикласти припарку з покірної плоті до рани чоловічого бажання, дати його ув’язненому духу радість побачити, як відьма висковзує зі свого одягу і йде нага по мотельній кімнаті з крикливими меблями. Александра відпустила Зукі без будь-якого прихованого докору за те, що молодша жінка продовжує обслуговувати Еда Парслі.

У тиші свого дому, бездітному ще на дві години, Александра боролася з депресією, рухаючись під її вагою, ніби якась неповоротка й деформована риба на дні моря. Її душила власна марність і марність цього будинку — фермерської господи середини дев’ятнадцятого сторіччя з маленькими, затхлими кімнатками й запахом лінолеуму. Подумала, може, чогось поїсти, щоби бодай якось збадьоритись. Усім, навіть гігантським морським слимакам треба харчуватися; харчування є їхньою сутністю, а зуби, копита і крила еволюціонували через мільйони років маленьких кривавих баталій. Вона зробила собі сендвіч із філе індички й салату на дієтичному цільнозерновому хлібі; це все було принесене зранку з суперетти «Бей», разом із «Кометом», «Калгонітом» і свіжим випуском «Вісника». Ті багато трудомістких кроків, яких вимагає приготування обіду, майже захлинули її: дістати м’ясо з холодильника й роздерти обгортку пергаментного паперу, знайти майонез на поличці, де він зачаївся поміж банок із желе й олією для салату, віддерти від голівки салату прилиплу поморщену шкірку поліетиленової плівки, розкласти всі ці інгредієнти на столі з тарілкою, дістати з шухлядки ніж, щоб намастити майонез, знайти виделку, щоб виловити довгастий огірочок із пузатого слоїка з каламутним від насіння зеленим маринадом, а затим зробити каву, щоб змити присмак індички й огірка. Щоразу, коли вона повертала на своє місце в шухляді невеличкий пластиковий ківшик, яким відміряла перемелену каву для кавника, в ньому зоставалося трішки залишків кави — у щілинах, недосяжні; якщо вона житиме вічно, ці крихти перетворяться на гору, на пасмо темно-коричневих Альп. На всьому, що оточувало її в цьому домі, лежав невблаганний наліт бруду: попід ліжками, за книжками, між гребенями батарей. Вона сховала всі інгредієнти й обладнання, до яких закликав її голод. Трохи попоралася по дому. Для чого спати на ліжках, які треба застеляти, і їсти лише з тарілок, які треба мити? Жінкам інків велося легше. Насправді ж бо вона була, як і казав Ван Горн, механізмом, роботом, жорстоко свідомим кожного хронічого руху.

Колись вона була улюбленою донькою, в тому високому західному місті, головна вулиця якого нагадувала широке й запилюжене футбольне поле, по всій її території, як ті креозотові кущі, що отруюють ґрунт навколо себе, розкинулись аптека, магазин канцтоварів, «Вулворт»[33] та цирульня. Вона була життям своєї родини, потішним, граційним чудом, оточеним нудними братами — хлопцями, впряженими в торохтючий віз чоловічності, чиє життя становила одна команда за іншою. Її батько, повертаючись додому зі своїх мандрівок, де продавав джинси «Levi’s», дивився на маленьку Александру, начеб на якусь рослину, що росте ривками, викидаючи нові пелюстки й паростки під час кожної зустрічі. Зростаючи, маленька Сенді крала здоров’я й сили у своєї матері, що дедалі більше марніла, як колись висмоктувала молоко з її грудей. Вона їздила на конях, і її дівоча пліва луснула. Навчилася їздити на довгих, формою схожих на сідло, сидіннях мотоциклів, учепившись так міцно, що на її щоці лишався відбиток шипів зі спини куртки хлопця. Мати померла, і батько відправив її на схід, до коледжу; її шкільний куратор обрав котрийсь із назвою, що звучала доволі безпечно — Коннектикутський жіночий коледж. Там, у Нью-Лондоні, будучи капітаном команди з хокею на траві й вивчаючи образотворче мистецтво, вона приміряла на себе багато палахких костюмів чотирьох сезонів Сходу, як на поштових листівках зі Сходу, а в червні місяці, після свого першого року навчання, одного дня вже стояла вся в білому, а вже наступного — біля багатьох убрань дружини, що в’яло висіли у неї в шафі. Вона познайомилася з Озом на Лонг-Айленді, під час прогулянки на яхті, організованій кимось іншим; стабільно беручи один за другим напої в тендітних скляних фужерах, він не виглядав, ніби його щось тривожить чи нудить, і це її вразило, бо вона почувала як одне, так і інше. Оззі вона також полюбилася — її повна фігура й західна, чоловіча хода. Вітер змінився, вітрило стріпнулося, корабель змінив курс, його усмішка заспокійливо зблиснула на випаленій сонцем, налитій джином рожевості його обличчя; у нього була однобока, сором’язлива усмішка, дещо схожа на батькову. Це було падіння в його обійми, але завдяки таким падінням вона неясно усвідомила плин життя — рух від однієї сили до іншої. Вона несла на своїх плечах материнство, клуб садівництва, автомобільні подорожі й коктейльні вечірки. Ділила вранішню каву з прибиральницею, а опівнічний коньяк — із