Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Глава 13

Мій день народження святкували разом із мамою та батьком. Вечір вийшов незручним, але хіба можна очікувати іншого, враховуючи обставини. Втім, якби не Артур, все було б набагато складніше. Адже саме він почав пояснюватися і повідомляти новини, а я знову відчула, як саме йому вдається впливати на всіх людей. Харизматичний і впевнений у собі чоловік вміло заповнював паузи у розмові і згладжував гострі кути, переконував так щоб співрозмовник у результаті приймав його думку як власну. Мені ж залишалося підтримувати розмову і намагатися відволікатися від споглядання того, як таємниче мерехтить на моєму безіменному пальці обручка. Звичайно, це була не «банальна модель». Чорний діамант у вигляді серця зверху та знизу тримали мініатюрні інкрустовані білими діамантами сяючі руки – помітити можна тільки якщо розглядати обручку поблизу. "Моє темне серце в твоїх руках". Обручка Артура була у вигляді широкої смуги з платини теж із чорним діамантом у центрі та білими по контуру.

Подарунком мені став чорний броньований автомобіль найбезпечнішої марки. Мабуть, його більше влаштував би танк, але Артур все ж таки виявив рідкісну у всьому, що стосується моєї безпеки, розсудливість, зупинившись на "звичайній" машині. Втім, водити я могла, тільки якщо на передньому пасажирському сидінні знаходився один охоронець, на задньому-другий, а в машині позаду ще четверо. Все це могло б здатися абсурдом, якби я не була в курсі реального стану справ.

- Який ти хочеш подарунок на весілля, - спитав Артур, водячи кінчиками пальців по моїй голій спині того ранку.

- Я хочу бути в курсі твоїх справ, - перекинувшись на живіт, зазирнула йому в очі. - Знаю, що я лише жінка, нічого в цьому не тямлю, та й взагалі подібне не за поняттями. Але я не зможу знову жити не знаючи, що насправді відбувається.

- Добре, - просто сказав він.

І дотримав слова, посвятивши мене в абсолютно всі тонкощі сфер своїх широких інтересів, що постійно розширюються. Саме через це і сталося пам'ятне зіткнення, після якого я лікувала їх із Віталієм. Щодо Лиса, відсутність у Артура апетитів до «його сфер», зокрема до лісової промисловості та секс-індустрії, утримувала хисткий нейтралітет у їхніх стосунках. Конкуренція ж у іншому поки що була не на тому рівні, щоб створювати якісь проблеми у майбутньому. Втім, забувати про саму можливість було б необачно - згадати хоча б візит Влада, який був подібним до попередження про наслідки зазіхань - уявних і реальних - на Лисів "шматок пирога". На нього, до речі, зазіхати Артур не збирався. Поки що...

- Артуре, не потрібно більшого - і так є все.

- І справді, - пожираючи мене поглядом відповів він, - у мене тепер є все. І треба його оберігати, а для цього забагато сили не буває.

У такі моменти я стискалася від смертельного страху. Він сковував нутрощі, паралізовував мозок, заважаючи спробувати його приборкати. А Артур цілував мене, кохався, а потім переконував, що так буде завжди. Що ніколи нічого не станеться. Що його я не втрачу. "Моє серце завжди в тебе в руках, пам'ятаєш? Збережеш, я нікуди не подінусь!". Я вірила йому. І собі, адже могла тепер робити висновки щодо ситуації. Навіть прогнозувати, що може бути далі. І ні те, ні інше побоювання не вселяло. Я гадала, що знаю все. Даремно.

- Елізо, Артур просив забрати тебе і відвезти в одне місце, - одного разу в розпал робочого дня Алекс з'явився на порозі мого кабінету.

- Що трапилося? - дихання сперло як від удару в сонячне сплетіння.

- Простий запобіжний захід. Він сказав, що сам усе пояснить. Поїхали.

- Зараз, скажу Валіку, і...

- Та Артур уже сказав, Елізо, давай поїдемо, - нервово і квапливо кинув хлопець. Його напруга лякала.

Як сіли у машину, я дістала телефон.

- Навіть не думай. Дай сюди, - і коли віддала, вийняв сімкарту та батарею, розсував їх по кишенях.

- Дай, зателефоную з твого тоді.

- Елізо, приїдемо і зателефонуєш. Ти що не віриш мені? - крикнув він. Потер обличчя руками - Вибач, Елізо, нерви на межі. Просто роби, що сказано добре? Все буде гаразд, обіцяю.

Я відвернулася, намагаючись приховати сльози, що виступили на очах. За тонованим вікном дерева зливалися в одну суцільну лінію різних відтінків жовтого зверху та майже чорного знизу. Сонце та темрява. Я прогнала екран ноутбука, що виник перед думкою, з моторошним фото. Змусила себе думати. Що могло статися? Лис, Казах, Рича .... Імена проносилися в голові, не підказуючи. А слідом за ними - Артур міг розповідати далеко не все. Міг приховувати щось хоча б для того, щоб не лякати мене. Носився ж зі мною, як із кришталевою статуеткою, тільки порошинки не здував. Ледве терпів те, що працюю - міг би, вдома замкнув із взводом охорони, щоб була вже точно в безпеці. Безумець...

У нього має бути зустріч сьогодні з потенційними партнерами із Токіо. Глянула на годинник - їхній літак приземлиться за дві з половиною години.

Машини тим часом – моя з Алексом за кермом та обов'язкового супроводу – загальмували біля старої дев'ятиповерхівки. Поспіхом піднялися на четвертий поверх. Віктор – один із охоронців піднявся вище, другий – Сергій, здається, залишився на третьому поверсі, а Алекс зайшов у квартиру зі мною. Тільки троє... Зі мною тільки троє, а зазвичай шестеро.

- Елізо, я прошу, вислухай, - Алекс кинув ключі від машини на столик у передпокої, - ми з тобою зараз поїдемо.

Підскочив до шафи, дістав невелику спортивну сумку, а з неї блондинисту перуку та якісь шмотки.

- Переодягайся, часу мало. Літак за дві години вже.

- Алексе, - просипіла я, - що відбувається?

- Хіба ти не розумієш? - його очі волого блищали. - Ми втечемо за бугор. У мене бабло є, влаштуємося, а шукати нас не буде кому...

- Що ти зробив? - закричала я. Розум зачепився за останню частину фрази.

- Що мав, кохана, - він підійшов і рвучко обійняв мене. Відсунувся і глянув у обличчя моторошним поглядом фанатика. – Що обіцяв. Звільнив тебе від нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍