Харлан Кобен - Додому

я мав би раніше побачити насильство, що я закривав на це очі, дбаючи про власні інтереси.

Я знову відповім: «Справедливо».

Я вийшов з номера і спустився ліфтом у надмірно величний вестибюль «Ексельсіору». Вінченцо помітив мене й зустрівся зі мною поглядом. Я легенько відмахнувся від нього. Він хвилюється, що не заробить чайових, але чому він повинен страждати через мій дещо лицемірний моральний кодекс?

Я досить добре знаю Рим. Я далеко не уродженець Рима, але багато тут подорожував. Я попрямував униз по Віа Венетто до американського посольства. Потім повернув праворуч на Віа Лігурія і пішов далі до верхівки Іспанських Сходів. Прогулянка — не що інше, як насолода. 135 кроків донизу — і я попрямував до знаменитого Фонтана Треві. Місце було переповнене туристами. Ну і нехай. Я приєднався до них. Витяг монетку й правою рукою кинув її через ліве плече.

Занадто туристичний рух, як на такого витонченого мене? Авжеж. Але є причини, чому туристи так полюбляють деякі дії, чи не так?

Задзвонив мій мобільний.

— Ближче до діла, — сказав я, натиснувши на кнопку, щоб прийняти дзвінок.

— Вони зараз там, — мовив голос на тому боці лінії.

Я подякував і вимкнувся. Прогулянка до магазину на П’яцці Колона забрала п’ять хвилин. Це Рим. Тут усе старе. Нічого не переробили. Ніхто й не вдає, ніби щось реставрують, і, з одного боку, я вдячний за це. Мармурова колона в центрі площі, названа на честь Марка Аврелія, стоїть тут зі 193 року нашої ери. У шістнадцятому столітті, майже через чотирнадцять віків, тодішній Папа Римський замовив бронзову статую Святого Павла, яку поставили на колону.

Історія в декількох словах: «Прощавай, ваш Боже. Привіт, наш».

Палац розмістився на північному краю площі. На східному була елітна «галерея». До речі, «галереєю» зарозуміло називають «торговий центр». Магазин спортивних товарів, який я шукав, з їхніми маленькими непоказними вітринами розташовувався просто біля невеличкої білої церкви вісімнадцятого століття. У вітрині стояв манекен дитини, вдягнутий у светр із символікою футбольної команди «Рома». Там був вибір футбольних м’ячів, футбольних бутсів, футбольних шкарпеток, футбольних шарфів, футбольних кепок та футбольних светрів.

Коротше: суцільний футбол.

Я зайшов. Чоловік за прилавком пробивав покупцю чек. Він удавав, що не бачив мене. Я попрямував у задню частину крамниці та піднявся сходами. Я ніколи не був тут раніше, але мені дали доволі точні інструкції. Двері розташовано в задній частині приміщення. Я постукав. Двері відчинилися.

— Заходьте, — сказав чоловік.

Я зайшов у кімнату, і він зачинив за мною двері.

— Я Джузеппе, — простягнув він руку, щоб я потиснув.

Джузеппе мав на собі футбольну форму арбітра. Він був цілком у цьому образі. На ньому не лише була сорочка, він ще й красувався у відповідних чорних шортах, високо натягнутих шкарпетках, які пасували до одягу, а на шиї висів свисток. Він мав великий і потужний годинник, який, мабуть, слугував годинником для гри.

Я глипнув повз нього. Кімната мала вигляд мініатюрного футбольного поля. На зеленому килимі білі лінії розділяли центр поля, площу поза грою, зону пенальті. Робочі столи стояли біля протилежних стін, на місцях, де мали би бути ворота. Столи були направлені до стіни так, щоб двоє чоловіків сиділи за ними спиною один до одного. Обоє щось несамовито друкували на комп’ютері.

— Це Карло, — сказав Джузеппе, вказавши на чоловіка справа. Карло був одягнутий у бордову домашню форму команди «Рома» із золотистою оборкою. Стіна біля нього була прикрашена всім, пов’язаним з командою «Рома», включно з логотипом команди, вовчицею, яка зі свого вимені годує двох людських дітей Ромула та Рема, — з історичного погляду цікаво, а візуально бентежить. Портрети нинішніх гравців «Роми» вишикувалися на межі стіни й стелі.

Карло й далі друкував. Він навіть не кивнув у мій бік.

— А це Ренато.

Ренато хоча б кивнув. Він також був убраний в однострій, але синьо-білий. Його стіл-ворота був за команду «Лаціо». Все було небесно-синім. Портрети також висіли попід стелею. Логотип «Лаціо» був простішим, аніж «Роми»: орел, який несе в пазурах щит.

— Панове, — сказав Джузеппе англійською зі своїм акцентом, — це наш новий спонсор.

У певному сенсі, мене сюди прислав Майрон. У нього неймовірна пам’ять. Я попросив, щоб він розповів мені якомога більше деталей з його короткої зустрічі з Гладким Ґанді. Він розповів мені про ситуацію з грою, яка тривала, коли він зайшов, — я не дуже тямлю у відео та комп’ютерних іграх, чи як там, але він зазначив, що Гладкий Ґанді хотів подолати його головних суперників — «клятих італійців» з ніком «РОМАПРОТИЛАЦІО».

Рома проти Лаціо.

Для тих, хто не дуже обізнаний з європейським футболом, Рома й Лаціо — це футбольні команди-конкуренти, які ненавидять один одного. Обидві команди з Рима, ба навіть грають на одному стадіоні. Якщо не заглиблюватися в деталі, щороку дві команди зустрічаються на «Derby della Capitale»[8], — я гадаю, переклад очевидний, — що є, мабуть, найзапеклішим спортивним матчем місцевого рівня.

Джузеппе нахилився до мене й прошепотів:

— Вони недолюблюють один одного.

— Радше ненавидимо, — пробурмотів Карло, все ще друкуючи.

— Він жахливий чоловік, — відбив удар Ренато, як кажуть зараз діти, пригнобивши Карло.

— Ви двоє, припиніть! — гримнув на них Джузеппе, а тоді звернувся до мене: — Карло й Ренато зустрілися під час вуличної бійки коло Олімпійського стадіону.

— «Рома» перемогли, — сказав Карло.

— Обманом, — суперечив Ренато.

— Ви просто жахливі невдахи.

— Арбітр. Його підкупили.

— Ні, не підкупили.

— Ваш хлопець був три метри поза грою!

— Припиніть, — сказав Джузеппе. — Отож, бачите, була бійка.

— Божевільний покидьок намагався мене вбити, — сказав Карло.

— Ти перебільшуєш!

— Він вдарив мене ножем.

— Це була ручка!

— Вона пробила шкіру.

— Ні, не пробила.

— Точно подряпала. На руці був синій слід.

— «Рома» боїться темряви.

— «Лаціо» носять спідниці.

— Забери свої слова назад.

— Яка команда знову виграла більше матчів дербі? — спитав Карло, приклавши руку до вуха.

— Ну все, ти догрався! — обличчя Ренато почервоніло. — Ось маєш!

Ренато встав і кинув скріпку через кімнату. Вона вдарилася в стілець Карло, не пролетівши навіть близько з його обличчям, але Карло впав на підлогу, ніби його підстрелили.

— Моє око! Моє око!

Карло приклав долоню до ока і хитався туди-сюди, як від сильного болю. Джузеппе подув у свій свисток. Він підбіг до Ренато, запхав руку до кишені шортів і витягнув звідти жовту картку.

— Сядь назад!

— Він симулює! — заволав Ренато.

Карло усміхався. Він забрав руку з ока й підморгнув Ренато. Коли Джузеппе повернувся до нього, він знову тримався за око й кривився від болю.

— Він симулює! —