Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

— вона не могла б пояснити, чому саме, — що з’явилася справді велика, рідкісна людина. Увесь будинок ніби повеселішав. Хазяйка стала незрівнянно люб’язнішою й привітнішою. Всім хотілося щось зробити для гостя.

Дженні все ще працювала, але не могла позбутися враження, яке справив на неї приїжджий; вона повторювала про себе його ім’я. Лестер Кейн. З Цинциннаті. Вона раз у раз крадькома поглядала на нього, — вперше в житті її так зацікавив незнайомий чоловік. Він був такий ставний, гарний, дужий. Хотілося б їй знати, яка в нього робота. І в той же час він трохи лякав її. Раз вона піймала на собі його пильний, проникливий погляд. Щось усередині в неї здригнулося, і при першій нагоді вона вийшла з кімнати. Ще раз він хотів заговорити з нею, але вона вдала, що дуже заклопотана, й поспішила зникнути. Часто вона, і не поглядаючи в його бік, знала, що він дивиться на неї, й відчувала невиразну тривогу, їй хотілося тікати від нього, хоч для цього не було ніякої поважної причини.

І цей чоловік, чиє багатство, виховання й становище в суспільстві ставили його набагато вище Дженні, також мимоволі зацікавився незвичайною дівчиною. Як і багатьох інших, його вабила її дивна граціозність та м’якість. Було в ній щось таке, що обіцяє рідкісну, чудесну любов. І він відчував, що її неважко перемогти, хоч і не розумів чому. Те, що вона пережила, ніяк не відбилося на її зовнішньому вигляді. У її поведінці не було помітно жодних ознак кокетування, і все ж Кейн відчував: успіх забезпечений. Він готовий був спробувати щастя тепер же, але справи примусили його вже через чотири дні виїхати з Клівленда; він був у дорозі три тижні. Дженні думала, що він більше не повернеться, й відчувала дивне почуття полегшення, а разом з тим неспокою. І раптом він знову приїхав, його, мабуть, не ждали, і він пояснив м-с Брейсбрідж, що в нього знову справи в Клівленді. Промовивши ці слова, він кинув бистрий погляд на Дженні, і їй здалося, що, можливо, він тут в якійсь мірі заради неї.

І в час цього приїзду Дженні часто бачила його або за сніданком, коли їй іноді доводилося прислужувати, або за обідом, коли вона могла стежити за гостями із зали чи з вітальні, або в будуарі, куди він іноді заходив поговорити з м-с Брейсбрідж. Вони були великими друзями. На другий день після приїзду Кейна Дженні чула, як м-с Брейсбрідж сказала йому:

— Чому ви не женитесь, Лестер? Час би.

— Знаю, — відповів він, — але щось настрою немає. Хочу ще трошки погуляти на волі.

— Авжеж, знаю я ваші гулянки. Посоромилися б. Ви завдаєте стільки прикростей вашому батькові.

Кейн посміхнувся.

— Батько не дуже уболіває за мною. Він з головою поринув у справи.

Дженні з цікавістю глянула на нього. Навряд чи розбиралася вона в своїх думках, але її тягло до цієї людини. Коли б вона зрозуміла — чому, вона тікала б від нього, не оглядаючись.

Він ставав все уважнішим, нерідко звертався до неї з якимсь випадковим зауваженням і намагався викликати її на розмову. Вона не могла не відповідати йому, він був такий милий і привітний. Якось уранці він застав її в коридорі на другому поверсі, коли вона діставала з шафи білизну. Вони опинились самі: м-с Брейсбрідж пішла за покупками, а слуги були внизу. Кейн зараз же скористався з цього. Він наблизився до Дженні з найрішучішим і владним виглядом.

— Мені треба поговорити з вами, — сказав він. — Де ви живете?

— Я... я... на Лоррі-стріт, — пролепетала вона, помітно побліднувши.

— Номер будинку? -— запитав він, неначе вона зобов’язана була відповісти.

У неї стиснулося серце.

— Тринадцять-чотирнадцять, — мимохіть сказала вона.

Його сміливі темно-карі очі впевнено й багатозначно зазирнули в саму глибину її великих блакитних очей — і немов іскра пробігла між ними.

— Ти моя, — сказав він. — Я давно шукав тебе. Коли ми зустрінемось?

— Не говоріть так, — сказала вона, схвильовано притиснувши пальці до уст. — Я не можу зустрічатися з вами... я... я...

— Ах, не говорити? От що, — він взяв її за руку і злегка притягнув до себе, — давай домовимось одразу. Ти мені подобаєшся. А я тобі? Скажи!

Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких розлилося здивування й жах.

— Не знаю, — задихаючись, вимовила вона пересохлими устами.

— Подобаюсь?

Він похмуро, невідступно дивився на неї.

— Не знаю.

— Поглянь на мене.

— Так... — сказала вона.

Він міцно обійняв її.

— Ми ще поговоримо, — сказав він і владно поцілував її в губи.

Вона була перелякана, приголомшена, мов пташка, що потрапила в кігті кішки; і все ж щось у ній відгукнулось на фатальний, страшний і невідступний заклик. Лестер засміявся і відпустив її.

— Тут це більше не повториться, але пам’ятай: ти моя, — сказав він і пішов легкою, безтурботною ходою.

А Дженні, охоплена жахом, кинулася в спальню хазяйки і замкнулася на ключ.

Розділ XVII

Дженні була так приголомшена цією несподіваною розмовою, що довго не могла опам’ятатись. Спочатку вона просто не розуміла, що ж трапилось. Це був наче грім серед ясного неба. Знову вона скорилася чоловікові. Чому? Чому? — запитувала вона себе, але ж десь у глибині душі в неї готова була відповідь. Вона не могла б пояснити того, що відчувала, але вона була створена для цієї людини і він для неї.

У коханні, як у битві, в кожного своя доля. Недурний, енергійний і наполегливий чоловік, син багатого фабриканта, що посідав незрівнянно вище становище в суспільстві, ніж Дженні, відчув несподіване й непереможне захоплення до бідної покоївки. Вона була внутрішньо близька йому, хоч він цього й не усвідомлював, — єдина жінка, в якій він міг знайти щось таке найголовніше, чого йому завжди не вистачало. Лестер Кейн знав різних жінок, багатих і бідних, представниць того класу, до якого належав він сам, і дочок пролетаріату, але ніколи ще він не зустрічав свого ідеалу — жінки, що втілювала б у собі чутливість, доброту, красу й молодість. Проте він завжди мріяв саме про таку жінку і, зустрівши її, не збирався її втратити. Він розумів, що коли б справа йшла про шлюб, то йому слід було б знайти цю жінку в своєму колі. Але якщо думати