Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

про короткочасне щастя, він зможе знайти його, де хочеш, тільки ж про шлюб тоді, звичайно, й мови бути не може. Йому й на думку не спадало, щоб він міг серйозно освідчитись покоївці. Але з Дженні інша справа. Таких покоївок він ніколи не бачив. У неї такий благородний вигляд, вона чарівна, і до того, мабуть, сама не відчуває цього. Так, це рідкісна дівчина. Чому б не спробувати заволодіти нею? Будемо справедливі до Лестера Кейна, спробуємо зрозуміти його. Не кожний розум вимірюється якимсь одним нерозсудливим вчинком; не про кожного можна судити з якоїсь однієї пристрасті. У наш вік вплив матеріальних сил майже непереможний, — він пригнічує й руйнує душу. З жахливою швидкістю розвивається й ускладнюється наша цивілізація, різноманітні й мінливі форми суспільного життя, на нашу нестійку, витончену й зіпсовану уяву зовсім по-різному й несподівано впливають такі, наприклад, фактори, як залізниці, швидкі поїзди, пошта, телеграф і телефон, газети, одно слово — весь механізм засобів зносин і зв’язку, що існують у нашому суспільстві. Все в цілому створює калейдоскопічну строкатість, сліпучу, безладну життєву фантасмагорію, яка стомлює, приголомшує мозок і серце. Звідси своєрідна розумова втома, і кожен день помножує кількість її жертв — тих, хто страждають від безсонниці, чорної меланхолії чи просто божеволіють. Мозок сучасної людини, як видно, ще неспроможний вмістити, розсортувати й зберігати величезну масу фактів і вражень, які щодня сипляться на нього. Ми живемо надто прилюдно, нам нікуди сховатися від зовнішнього світу. Нам доводиться надто багато сприймати. Ніби мудрість безкрайності намагається пробити собі шлях у тісні черепи і вміститися в обмежених розумах.

Лестер Кейн був природним продуктом цих ненормальних умов. У нього був пильний, спостережливий розум тієї сили і складу, що зустрічаєш у героїв Рабле, але багатоликість оточення, безмірна широта життєвої панорами, блиск її деталей, невловимість їх форми, їх невиразність і невиправданість збивали його з пуття. Він виріс у католицькій родині, але вже не вірив у божественну природу католицизму; він належав до верхівки суспільства, але уявлення про те, що людина завдяки своєму народженню й становищу в суспільстві може володіти якоюсь невід’ємною перевагою над іншими людьми, стало для нього порожнім забобоном; він був вихований, як багатий спадкоємець, і гадалося, що він знайде собі дружину в своєму колі, але він аж ніяк не був певен, що взагалі захоче одружитись. Звичайно, шлюб — це суспільний інститут. Так заведено. Сперечатись не доводиться. Але що з цього випливає? Людина повинна своєчасно одружитись — це стало законом країни. Так, звичайно. Але є країни, де закон дозволяє мати багатьох жінок. Лестера цікавили й інші питання, наприклад: чи справді всесвітом керує єдине божество, яка форма державного ладу краща — республіка, монархія чи влада аристократії. Коротше кажучи, всі матеріальні, соціальні і моральні проблеми потрапили під скальпель його розуму і залишилися розкритими тільки наполовину. У житті для нього не було нічого незаперечного. Жодного твердження він не сприймав, як остаточного й неспростовного, якщо не рахувати переконання, що треба бути порядною людиною. Щодо всього іншого, він вагався, запитував, відкладав, покладаючись на те, що час і таємні сили, які керують всесвітом, розв’яжуть проблеми, які його непокоїли. Так, Лестер Кейн був природним продуктом релігійних і суспільних умов і уявлень, до того ж пройнятих духом вільності, властивим нашому народові, — духом, який породжує майже безмежну волю думок і вчинків. Цей тридцятишестилітній чоловік, на перший погляд такий незвичайний, енергійний і розсудливий, був по суті дикуном, якому виховання й оточення надали певного лиску. Як і сотні тисяч ірландців, що за покоління до нього прокладали залізничні колії, працювали в шахтах, копали канави, тягали цеглу й замішували вапно на залізничних будовах молодої країни, Лестер був дужий, самовпевнений і гострий на слові.

— Чи бажаєте ви, щоб я повернувся сюди в наступному році? — запитав він брата Амброзія, коли цей преподобний отець хотів покарати його, сімнадцятилітнього школяра, за якусь провину.

Той здивовано подивився на нього.

— Це буде залежати від вашого батька, — сказав він.

— Ну ні, це не залежатиме від мого батька, — заперечив Лестер. — Якщо ви доторкнетесь до мене своїм батогом, я сам вирішуватиму свої справи. Я не заслуговую кари і більше ніколи не дам себе бити.

Слова, на жаль, не переконали цього разу преподобного отця, проте допомогли міцні кулаки: у короткій сутичці Лестер зламав батіг, і це було таким серйозним порушенням шкільної дисципліни, що йому довелося скласти свої речі й виїхати. Після цього він одверто заявив батькові, що не має наміру більше вчитися.

— Я хочу взятися до діла, — пояснив він. — Класична освіта не для мене. Візьми мене до себе в контору, і, будь певен, я зумію впоратися.

Старий Арчібалд Кейн, недурна, цілком заглиблена у свої справи людина з незаплямованою репутацією, був дуже задоволений, що син його такий рішучий, і не став перечити йому.

— Що ж, іди до контори, — сказав він. — Либонь, там знайдеться для тебе придатна справа.

Почавши свою ділову кар’єру у вісімнадцять років, Лестер працював дуже ретельно, і поступово батько прийшов до такої високої думки про нього, що зробив його немовби своїм власним представником. Коли треба було скласти контракт, зробити якийсь важливий крок чи послати представника фірми для укладання серйозної угоди, вибір завжди падав на Лестера. Батько сліпо довіряв йому, а він так розумно й спритно, з таким запалом виконував свої обов’язки, що ця віра жодного разу не похитнулась.

«Справа є справа» — така була в нього улюблена примовка, і вже тон, яким він вимовляв ці слова, давав зрозуміти, що він за людина.

Невгамовні сили буяли в ньому, полум’я, що знову й знову проривалося наверх, хоч Лестер і був певен, що може стримувати його. Він, наприклад, мав пристрасть до вина, але був глибоко переконаний, що знає міру. Він пив, але зовсім не багато, як сам вважав, — тільки в компанії, з друзями і ніколи не через край. Ще одна слабість притаманна була його пристрасній натурі, але й тут він був переконаний, що володіє собою: він дуже легко заводив випадкові зв’язки з жінками, але завжди знав, де його жде небезпека. Коли б люди розуміли, що подібні зв’язки по самій природі своїй повинні бути короткочасними, не виникало б так багато неприємних ускладнень. Нарешті Лестер Кейн тішив себе думкою, що він збагнув секрет справжнього життя: справа тільки за тим, щоб приймати суспільні умови як вони