Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Глава 6. Новий директор та несподіваний спадок

 

Половину дороги назад подруга намагалася дутися. Дуже щиро, по-справжньому так і... не на мене. А на Михайла та Ярика, яких в принципі вважала винними у всьому тому, що трапилося. Таке вже у Сашки розуміння життя: чоловік повинен відповідати за все. Навіть якщо не зовсім він це все наробив.

Так, можна дорікнути мадам Чубач в нелюбові до чоловічого полу та, напевно, якоїсь інфантильності, але... Подумки швиденько повертаємося до її трьох дітям, яких вона виховує сама, і тут же розуміємо, що ні про нелюбов, ні про інфантильність й мови йти не може.

Друга половина дороги пройшла більш бадьоро. Сашка вирішила, що дутися нерозумно, і краще спробувати прилаштувати недбайливу подругу за колишнього... не менш недбайливого чоловіка. З огляду на повну відсутність будь-яких почуттів з її боку до Ярославу, це більше, ніж нормально. Зрозуміло, з її точки зору.

- Ну, подумай, - говорила вона мені вже вдома, - що ти втрачаєш? Молодий, гарний, дітей любить. Знову ж - перевірений. Якщо що - я все підкажу, можу навіть інструкцію сфабрикувати. Хоча ти у нас дівчинка доросла, сама розберешся, як використовувати чоловіка за призначенням.

- Радість моя, ти зовсім ку-ку? - невинно поцікавилася я, складаючи речі, що залишилися, до сумки.

Ялинки-палиці, скільки не складай - все одно щось залишається! Це прямо якесь покарання. Я не належу до класу раззяв та ганнусь-потерусь, але обов'язково, збираючи сумку, щось та залишу. І це «щось» обов'язково буде необхідно до жаху. Доведеться заново все вигрібати з сумки, щоб укласти більш компактно і втиснути відсутню деталь.

- Чому це ку-ку? - образилася Сашка.

- Ярик, звичайно, дітей любить, але своїх. І жінку теж. Але знову ж таки... свою.

- Я гадки не маю, яка у нього там своя, - відмахнулася подруга, спритно звертаючи руликом мою улюблену футболку і... тут же роняючт її на підлогу. - Стоп! Ти не мороч мені голову! Раз він приперся на побачення, значить, ніяких жінок у нього немає. В цьому плані Ярик чоловік чесний. Правда, любить, сволота, контролювати. На цьому грунті ми й розійшлися. Але наліво не ходив ніколи.

- Звідки ти знаєш? - пробурмотіла я, відбираючи багатостраждальну футболку. - Зазвичай хто любить сильно контролювати, сам дуже легко і безтурботно звалює в загули.

- Є таке, - погодилася Сашка, - але тут... інтуїція, чи що. Він весь час був зі мною, від дитини не відходив. Матусю слухав, але при цьому завжди мав свою думку і не дозволяв їй на мене тиснути.

- Що ж кинула його? - з'єхидничала я.

Відповіді не було - тільки докірливий погляд. Ну так ну так. Там же був у нас вже наступний блондин. І інші матеріальні умови. І ніби як не такий контроль з боку майбутнього чоловіка. Ось і повелася, відставивши Ярика в сторону. Не без недоліків чоловік, але і прям такого, щоб кидати, не заслужив.

...Про це я міркувала, навіть сидячи на вокзалі в очікуванні свого потягу. Кава в паперовому стаканчику трохи гірчить. Але ніякого цукру, інакше мене легше буде не обійти, а перестрибнути. Віталіка довелося залишити у Сашки як заручника. Діти були в захваті, Віталік ж поставився до події філософськи. Правда, показав мені всім виглядом, що я зрадниця і все таке, але в кімнату потопав, й сардини попередньо зажував.

- Сумуєте? - пролунав поряд чоловічий голос.

Я подивилася на того, хто присів поруч людини. У-у-у, біда. Маленьке, худеньке, зате окуляри модні. І дивиться з поволокою, ніби зачарувати хоче. Знаємо таких, виду ніякого, зате зарозумілість - ого-го. І зростання... Взагалі-то на моєму фоні виглядати мужньо - нєфіг робити. Але тут, здається, і з цим проблеми. Ноги джентльмена явно худіше за мої руки. У всякому разі, візуально.

- Поїзд чекаю, - чесно відповіла я, кинувши швидкоплинний погляд на годинник.

Двадцять хвилин ще до початку посадки. Як не крути, краще посидіти в теплі.

- Я вас давно помітив, і ось підійшов, - повідомив він з таким виглядом, ніби за це йому мінімум треба заплатити.

- Так? - скептично підняла я брову. - З чого б це?

- З чого б що? - перейнявся кавалер.

Ех, говорила мені мама: «Не хами, Вітко, женихам - в дівках залишися». Але як інакше, якщо він ще толком не підійшов, а вже бісить. Стоїть собі в сторонці, оком косить, а бісить!

- Може бути, ми з вами обміняємося телефонами і будемо спілкуватися? - пішов напролом він. - Не вважайте нахабною прямолінійністю, я просто вважаю, що такий шанс не можна упускати.

Пізно. Вважала.

- Не можу. Мені Віталіка треба годувати.

- Син? - з розумінням запитав чоловік в окулярах. Правда, при цьому вже та сидить не так близько, і практично готовий встати і зробити ноги.

- Майже чоловік, - гордо відповіла я. І через кілька хвилин вже слухала: «Ой, мій поїзд підійшов, бувайте здорові» і спостерігала за блискучими п'ятами так і не відбувся співрозмовника.

- Ну ось, - пробурмотіла я, роблячи ковток кави, - варто тільки людині почути про великого і незалежного котика, як тут же його і слід прохолов. Вселенська несправедливість.

Віталік, який перебував в квартирі Сашки та підставляв пузо дитячим рученятам, в цей час був цілком зі мною згоден, демонструючи тісний ментальний зв'язок. От скажіть мені на милість, з яким чоловіком може бути подібне єднання?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно