Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

Відомий і його пейзаж — степ в Орловській губернії, березові і осикові гаї, похмуре небо, по якому безнастанно мчать хмари, знайомі і його персонажі — їх мало, і всі вони майже типи. Є у Тургенєва російський Гамлет: Базаров, Рудін. Є старий — релікт вісімнадцятого століття, є революціонер — красномовний і безсилий. Є молодий чиновник — самовдоволений і честолюбний. Серед жінок — лише два або три типи: ніжна, прекрасна молода дівчина, часто побожна — Тетяна у романі «Дим», Ліза у «Дворянському гнізді»; жінка примхлива, небезпечна, загадкова — Ірина в романі «Дим», сильний дівочий характер — Мар’яна у «Новині», сірі очі, прямий ніс і тонкі губи якої ніби провіщають жагу відданості і боротьби. Ці балакучі, безвольні чоловіки, ці пристрасні і великодушні жінки утворюють вузький, замкнутий світ. Як усе це далеко, кажуть нам, від людських мас, які приводять у рух Толстой і Достоєвський.

Можливо. Але я не розумію, як можна закидати митцеві те, що створений ним світ малий. Якість твору не вимірюється ні його розмірами, ні важливістю зображуваного об’єкта. Це те саме, як закидали художникові, який малює натюрморт, незначність його сюжету. Це — якби сказати, що Вермеєр не великий художник, бо малював лише скромні інтер’єри, або що Шарден[109] поступається перед Кормоном, бо об’єктом його є тільки невелика група людей, яка належить до одного соціального середовища (до паризької дрібної буржуазії). Істина, на мою думку, полягає, навпаки, у тому, що прекрасно, коли митець обмежує поле своїх досліджень. Неможливо все знати досконало, і маленьке полотно, написане точно, розповідає нам про людство більше, ніж велика неточна фреска. Романіст може правдиво показати трьох німців, десять німців; але він не може сказати, що показав усю Німеччину. Або, вірніше, він каже це тоді, коли малює з тією довершеністю, яку дозволяє його талант, німців, яких він знає. Не має значення, що у «Записках мисливця» Тургенєв дає лише портрети кількох селян із села Спаське. Він допоміг мені зрозуміти, краще за будь-яку найдокладнішу історію Росії, якою була Росія 1830 року.

Втім, коли типи, створені Тургенєвим, і належать до досить обмеженої кількості, у межах цих типів існує безліч різновидів, дуже точно відтворених. У кожному романі Тургенєва ми знаходимо капризну жінку і російського Гамлета. Так, але ці різні Гамлети не схожі один на одного. Базаров — зовсім інша людина, ніж Рудін. Він настільки ж мовчазний, наскільки Рудін балакучий. Базаров відлюдний, похмурий. Він здатний кохати, тоді як Рудін ні. Похмурий Лаврецький з «Дворянського гнізда» теж Гамлет, але простіший, наївніший. Нежданов у «Новині» — складна натура, що нагадує Жюльєна Сореля, але Жюльєна аристократичного походження, що робить його образ новим. Те саме можна сказати про селян із «Записок мисливця». У всіх них багато спільного, вони мають бути такими, але їхні характери дуже різні. Може, справедливіше закинути Тургенєву одноманітність його жіночих портретів, але цей закид можна зробити і іншим великим романістам. Майже у кожного чоловіка є свій ідеальний тип жінки, яким він заполонений. Часто-густо він і пише для того, щоб його відтворити. Коли ми говоримо: «жінка у Расіна», ми маємо на увазі досить узагальнений образ, який увібрав риси і Роксани, і Есфірі, і Федри, але в той же час це чітко визначений тип. Хіба можна цим дорікати Расіну? Як кожен великий митець, Расін і Тургенєв обрали серед безмежної кількості істот тих, хто близький їхньому мистецтву. Це найприродніший і найзаконніший підхід.

Інший закид: талант Тургенєва не творчий.

Слід домовитись щодо значення слова «творчий». Чи повинен романіст черпати своїх персонажів з нічого або просто намагатися відтворити натуру, яку він спостерігає? Я поясню, чому це питання здається мені безглуздим, але ми знаємо відповідь на нього самого Тургенєва. Він завжди хвалився відсутністю уяви: «Я ніколи не міг творити з голови… Для того щоб вивести яку-небудь вигадану постать, необхідно обрати живу людину, яка була б для мене провідною ниткою».

Сьогодні ми можемо завдяки панові Мазону, який опублікував прекрасне дослідження паперів, чернеток і планів, залишених Тургенєвим у Парижі, вивчити процес осягнення ним живої натури і перетворення її в художній образ. Ці документи дають змогу познайомитися з тим, як він працював. Починаючи роман, Тургенєв передусім складав список персонажів. Часто поряд з іменем героя роману зазначено справжнє ім’я моделі. Так, у плані «Першого кохання» читаємо:

Я — хлопчик тринадцяти років.

Моєму батькові — тридцять вісім років.

Моїй матері — тридцять шість років.

Згодом він виправив: я — хлопчик п’ятнадцяти років, подумавши, безумовно, що властива йому скороспілість почуттів може здатися неправдоподібною. У списку персонажів роману «Напередодні» Каратєєв — прообраз героя книги — названий своїм ім’ям, так само як болгарин Катранов.

Після такого списку Тургенєв складає біографічні дані своїх персонажів. Ми знаходимо там опис їхньої зовнішності, предків, як, наприклад: «У родині була падуча; одна кузина матері була божевільною», потім моральну оцінку: «Чуттєва, але трохи несмілива. Добрий і чесний — йому це нічого не коштує… Схильний до релігійного містицизму». Часто у цих нотатках окремі риси запозичені в реальних людей, які тут згадані.

Усі, хто вивчав метод праці різних романістів, знають, що Тургенєв тут нагадує найвизначніших з них. Бальзак охоче говорить про «віварій», звідки він черпає поживу для своїх творів. Ми знаємо деякі з моделей Толстого. Доктор Пруст, можливо, опублікує коли-небудь записні книжки Марселя Пруста, з яких буде видно, як формувався персонаж його твору, і де, як і у Тургенєва, зазначено його справжнє ім’я. Художня творчість — не творчість ex nihilo[110]. Це перегрупування елементів реальної дійсності. Можна легко довести, що найдивовижніші оповідання, які здаються нам дуже далекими від реальних спостережень, такі, як «Мандри Гуллівера», оповідання Едгара По, «Божественна комедія» Данте або «Юбю-король» Жаррі[111], зіткано із спогадів, так само як чудовиська Леонардо да Вінчі або істоти на капітелі складені з частин людського тіла і тіла тварин. «Митець, — говорить Валері, — збирає, нагромаджує, будує, матеріалізуючи велику кількість бажань, намірів, ситуацій, виявлених ними в усіх сферах духу і буття». Слід додати, що створений таким чином механізм стає внаслідок свого власного розвитку генератором життя. Так, Пруст, створивши Шарлюса, спираючись на Монтеск’є, дістає змогу говорити «як Шарлюс», не потребуючи моделі. У Бальзака це самостійне життя персонажів дуже помітне, особливо наприкінці його життя.

Але коли творчість ex nihilo неможлива, то немає сумніву, що романіст може більш або менш правдиво відтворювати життя. «Я реаліст», — говорить Тургенєв