Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 9

28 грудня.

- Друзі, як і зазвичай, тридцять першого працюємо до двох годин дня, і після виходимо на роботу четвертого січня. Корпоратив тридцятого. Є питання?

- Ні, шеф, питань немає.

- Усі за роботу.

Я завершив нараду і взявся за документи, які потрібно підписати до Нового року.

- Настя, принеси, будь ласка, каву.

- П'ять хвилин, Микита Тимофійович, - прозвучало з динаміка.

Скоріше б закінчити з усіма справами, та відправитися додому. Там дружина чекає до вечері. Її добра посмішка і теплі обійми. Я завжди раніше поспішав додому, знаючи, як мене чекає дочка. Але тепер Аліна на своїй квартирі, а вдома кохана жінка. Це так приємно усвідомлювати. Скільки б не минуло часу, мені здається я завжди буду із задоволенням повертатися до дружини та захоплюватися нею.

Кожен раз, коли я дивлюся на неї, мені хочеться досліджувати кожну ділянку її тіла. Довге темне волосся, що нагадують водоспад в ночі, які постійно хочеться пропускати між пальцями та відчувати їх шовк. Ріта не фарбується. У неї свій природний колір, і це ще один бонус моїй дружині. Вона нічим не зіпсована. Навіть манікюр воліє короткий, з прозорим лаком на нігтях. У своїх коханок я не помічав такого прагнення до штучної краси. Все частіше силіконові груди, нарощене волосся і надуті губи. Тепер же я в цьому не бачив нічого хорошого.

- Ваша кава, Микита Тимофійович.

- Спасибі, Настя. Як справи?

- Нормально, начебто.

- Начебто? Мені здається, або ти не вийшла заміж?

- Дивно звучить, чи не так, Микита Тимофійович? Не вийшла заміж, а задоволена.

- Ну, тут дивлячись за кого заміж.

Вона кивнула і посміхнулася.

- Я піду?

- Так. І попроси  свого хлопця зайти до мене.

Від моїх слів Настя зніяковіла, і ледь помітно кивнувши, вийшла з кабінету.

Мені здається, що вона ще не скоро стане довіряти Дімці. Але в цьому він сам винен. Нічого було шури мури при всіх крутити. Бовдур.

А ось Настя мені дуже подобається. Вона щира, проста, і добра. Дімці дуже пощастить, якщо він все ж завоює її довіру. Здається, такі, як вона повністю віддаються одному чоловікові. Якщо, звичайно, цей чоловік не стане тупити та робити помилки. А ще такі, як Настя можуть приручити навіть самого завзятого бабія. Її зовнішність готова укласти на лопатки будь-кого. Ну, практично будь-кого. Принаймні я її поважав, і ніколи не намагався натякнути на будь-які відносини, тому що більш глибоких почуттів, як до Ріти, не відчував. А використовувати дівчинку було б занадто нерозумно з мого боку. Головне б Дімка все усвідомив.

- Викликав друг?

До кабінету увійшов Дімка, із задоволеною посмішкою на обличчі.

- Лимона дати? Сліпиш тут своєю зубатою.

- Ну, не тільки ж тобі щасливим бути, - хмикнув він, і завалився в крісло навпроти мене.

- Поділишся?

- Поки все хитко. Ти ж знаєш Настю. З нею просто не буде.

- Сам винен. Нічого було на її очах з дівчатами загравати.

- Ну, тупив, чого вже тепер.

- Головне, що завадив відбутися весіллю.

- Та вже, завадив. Її батько відмовився від неї.

- Серйозно? Через те, що не дозволила бути рятувальним кругом?

- Типу того. Сказав знати її не хоче.

- Ось недолюдок, - вилаявся я, відкинувши на стіл ручку.

У мене в голові не вкладалося що таке можливо. Рідний батько через гроші відмовився від дочки? Як таке взагалі можливо? Та мені було б плювати на гроші, якби питання постало таким чином: врятувати бізнес видавши рідну дочку за не коханого, або залишитися ні з чим, і не зраджувати Аліну. Тут і думати нічого. Гроші можна заробити знову, а повернути дочку ― навряд чи. Її довіру вже точно ні. Як взагалі можна розпоряджатися чиїмось життям? Щоб твоя дитина через тебе була нещаслива?

- Що, про Аліну задумався?

- Так очевидно?

- У мене немає дітей, але навіть я не розумію, як можна відмовитися від своєї рідної людини.

- Та просто покидьок він.

- У Насті крім нього нікого немає. Уявляєш? - я чув у голосі Діми смуток. Жаліє свою дівчинку?

- У неї тепер є ти.

- Головне, щоб вона це розуміла. Я ж її не віддам нікому після того, що було. І той придурок женішок, нехай тільки смикнеться.

- А що було? - не без цікавості уточнив я, але у відповідь отримав похмурий погляд.

- Вибач, друже. Настя, не подружка на ніч, щоб про таке тріпатися.

- Звучить напрочуд. Гаразд, не буду лізти в занадто особисте. Всі питання перед Новим роком закрив?

- В принципі так. Так ще, дещо впорядкувати треба. Але там по дрібниці, я встигну.

- Добре. Новий рік не хочеш з нами?

- Спасибі, але не цього разу, - знову посміхнувся він, піднімаючись з крісла.

Діма пройшов до дверей, а я гукнув його, коли він зібрався вийти з кабінету.

- Так, бос?

- Я радий за тебе.

- Спасибі, Микит.

Нарешті цей бовдур заспокоїться, і не буде благати мене поїхати з ним в клуб. Для мене це давно не актуально, але друга кидати не хотілося. Зате тепер я сподіваюся, він не стане шукати розваги, адже йому є до кого залицятися. І тут кругленькою сумою на карту не прокотить.

Допивши остиглу каву, скривився відставляючи чашку. Який же мерзенний холодний напій.

У кабінеті пролунав дзвінок мого мобільного.

- Так, Олег.

- Микита Тимофійович, Ріта в лікарні.

Я різко піднявся з крісла.

- Народжує? - всередині все стиснулося від страху.

- Ні, Микита Тимофійович, я знайшов Ріту у вітальні на підлозі. Вона була без свідомості.

Вилетівши під здивовані погляди Діми й Насті з кабінету, я з силою втиснув кнопку ліфта. Всередині все палило вогнем, вивертало навиворіт і загрожувало розірвати від болю душу. Ставало страшно від однієї думки, що щось пішло не так, що з малюком або Рітою щось трапиться. Ні, тільки не це, прошу, Господи. Краще мені випробувати біль, ніж їм. Не чіпай їх, не чіпай.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍