Пол Стюарт - Вільняк

Ксант, опинившись за її спиною, вхопив у груди чимбільше повітря і щосили рубонув своїм гострющим мечем.

— КА-А-АР, КА-А… К… хррр!

На землю курникова матка гримнула вже бездушним трупом: розкішно оперена голова із закандзюбленим чорним дзьобом в одному місці, тулуб у золотих обладунках — ув іншому.

— Крабохвате! Крабохвате! — закричав Ксант, із тріумфальним виглядом повертаючись до нетряка. — Я показав їй! Я порахувався з нею! Я вби…

Зненацька голос його урвався, і він важко впав навколішки. Крабохват повернувся до Ксанта: хлопець дивився просто себе невидющим поглядом, а з кутика його рота спливала цівка крові. Він весь обм’як і незграбно подався наперед, ледь не падаючи додолу: з грудей у нього стирчала мохната сорокушача стріла.

— Гей, ти! — почувся сердитий голос. Ксант підвів голову і уздрів над собою Фелікса Лодда. Той кресав з очей блискавиці. — Звідки в тебе цей меч?

Сестра Брудножовть і Матінка Дмиперо шкандибали лісом, не розціплюючи тремтячих лап із затиснутими в них шворками, на яких пленталися їхні когути-сорокуни. Було холодно і темно, хоч в око стрель: місяць заволокло дощовими хмарами, що насунули з півночі.

— О наші крихітки! — заходилася плачем Матінка Дмиперо. — Такі молодесенькі, ще в заїдах. Ну де їм було себе оборонити…

— У всьому винна жадоба крові, — відповідала їй Сестра Брудножовть, скорботно хитаючи головою. — Не думала, що доживу до часів, коли бойова зграя пожиратиме сама себе, коли сорокухи тріскатимуть сорокух…

— Сестро, ти тут нічим би не зарадила, — промовила Матінка Дмиперо. З очей її без упину текли сльози. — Ні ти, ні я, взагалі ніхто. Їх ошанула жадоба крові. Вони були не владні над собою. А коли на тій клятій горі загинула і Матінка Шматуйпазур, над ними вже ніхто не був владен.

— Трикляті переселенці! — сплюнула сестра Брудножовть. — І оті окаянні Улани Вільних галявин! Як подумаєш, що перемога вже була в наших руках…

Позаду тихенько цвірінькали і щебетали Сорокуни.

Сестра Брудножовть обернулася і зміряла свою супутницю холодним некліпним поглядом.

— Наші найкращі бойові зграї полягли в Нижньому місті. А тепер і наш молодняк знайшов у Темнолісі свою смерть. Це кінець, люба моя Матінко Дмиперо, — виснувала вона гірко. — Доба сорокух минула.

Вільні галявини купалися у сонячному світлі. Навіть на вулицях Нижнього міста ніколи не було так тісно від гультяїв, як нині тут, де чудового серпневого надвечір’я Новий світ зібрався для зустрічі старого. Після тривалої і повної небезпек мандрівки юрми переселенців із Нижнього міста не могли натішитися з нового довкілля.

На всіх вулицях, від вузеньких заулків до широченних проспектів, кожен скульптурно оздоблений різьбленням будинок був обвішаний прапорцями, вимпелами та різноколірними гірляндами, перехрещеними над головою в пішохода. По всьому місту, від центральної Світлякової вежі до схожих на чудернацькі стовпи Мурашиних веж на південній околиці, мерехтіли довгі низки підвісних ліхтариків — жовтих, рожевих, білих. Не було жодної вулиці, мосту чи майдану, де б не світилися такі ліхтарики. Озерний приплав теж було обчіпляно ними: вони висіли на кожній ятці й відбивались у спокійних глибоких водах Північного озера.

Із настанням сутінків ліхтарне світло засяяло немовби з новою силою, і на радісних обличчях новоприбулих та корінних городян заграли кольорові відблиски. Хто сміявся, хто співав, а хто й садив гайдука. Танцювали геть-чисто все — від вертких гоблінівських джиг та шалено-тупітливих печерницьких танців до стрибучих тролівських кіл, розтягнених на цілі вулиці. Поруч із нескінченним колом виступав оркестр, виграючи на дудах, бубнах та чудному струнному інструменті, такому громіздкому, що несло його аж четверо душ, а троє бренькало на струнах. Згадане коло зміюкою тяглося через центральний майдан в обхід Світлякової вежі до Озерного приплаву, де численні вуличні лотки аж угиналися від наїдків та питва.

— Лісовий ель! Скуштуйте лісового елю! — гримів рум’янощокий міський гном із-за ляди з величезним барилом, під яким угиналися дошки.

— Кому келишок «Заболоні»? — гукала дрібногобліниха за сусіднім лотком.

Група тролів-тягайл — молодих і старих, до краю виснажених тривалою мандрівкою, — прицінювалася до всього, що бачили очі, поки врешті-решт спинилася перед візком роздебенді. Один із них — молодик у вистріпаному плащі — нахилився до діжі, звідки вихоплювалася пара, і глибоко потяг носом.

— Дубовий медок, любесенький, — лагідно розтлумачила роздебендя. — Присмачений, підсолоджений, із дрібкою трави-лизунки. — Кажучи так, тролиця вхопила кварту, корця, зачерпнула паркої рідини і припросила: — Кушайте, будьте ласкаві.

Тягайло узяв жбан і пригубив. Напій припав йому до смаку.

— Скільки? — обережно поцікавився він.

— Що — скільки? — не второпала роздебендя, і очі її здивовано заколихалася на окоріжках. — Та це ж Вільні галявини. Тут один за всіх — і всі за одного. — Вона широко повела руками надокола себе. — Усе безкоштовно. Усе, що ви, любі мої, сердешні староміщани, зможете з’їсти чи випити.

Тролі-тягайла здивовано перезиралися і несміливо усміхалися. Живучи в Нижньому місті у злиднях та нужді, вони, згадати — і то страшно, не мали іншої ради, як перебиватися з хліба на воду, промишляючи доправою палива для спілчанських ливарень. То була надсильна праця від ранку до ночі, а мали вони за неї щонайбільше миску щерби та кусень чорного хліба на