Пол Стюарт - Вільняк

— А-а-а! — заволав він, коли його огріло по плечі молотком-цвяходером. Хлопець укляк на одне коліно.

Тієї самої миті там, де стояли сорокухи, здійнялася хмара жовтожарого пір’я, зачервоненого кров’ю. Ксант зиркнув угору і побачив над собою Крабохвата. Нетряк стискав у руках закривавлену сокиру і зіпав не своїм голосом:

— Тікаймо!

Повторювати двічі не довелося. Ксант спритно підхопився на ноги і кинувся слідом за нетряком, що торував собі шлях, вимахуючи на всі боки алебардою. Справа і зліва до них приставали закривавлені, обліплені сорокушачим пір’ям небесні пірати, і так із боєм вони пробивалися до порослих світляками круч і далі — до вершини. Із тилу їх прикривали примари, які шугали на линвах між дерев і метали запалені світлякові списики сорокухам під ноги.

На вершині їх зустріли тисячі посірілих, змарнілих облич переселенців, які боязко тулилися один до одного. Цих бідах обступали благеньким оборонним колом Бібліотекарські Лицарі. Їхні повітряні човни були намертво припнуті до кам’яного стрімчака. Усім своїм виглядом вони показували, що стоятимуть тут на смерть.

Побачив Ксант і Фенбруса Лодда, застиглого зі згорненими на грудях руками біля пригорбленого Кулькапа Пентефраксіса, Найвищого Академіка. Їх охороняли, узявши в кільце, Варіс та Професори Світлознавства і Темрявознавства: вони завбачливо наповнили стрілами свої сагайдаки і стояли з оголеними мечами.

Важко ступаючи, до них наблизився Громовий Вовкун. Капітанська борода була червона від сорокушачої крові, пошматований каптан висів клаптями.

— Ми стримували їхню навалу, доки ставало сил, — прохрипів він, нахиляючись до Кулькапа. — А ваш синок із примарами змушує їх дорого платити за кожен крок по крутосхилу! — додав він, звертаючись уже до Фенбруса. — Присягаю Небом, хлопець хоч куди козак!

Ще ніколи Фенбрус Лодд не був такий серйозний.

— Ми стоятимемо тут до останнього, — проголосив Великий Бібліотекар. — Якщо Великій бібліотеці судилося пропасти, то нехай це станеться тут, на світляковій горі, поруч із нашими бездушними тілами.

— Боюся, так воно і буде, — похмуро буркнув Громовий Вовкун. — На лихо, вони вже зовсім ошаліли від запаху крові.

Ксант, відсапуючи, сів на камінь біля Крабохвата. У небі світив блідий місяць, заливаючи землю сріблястим сяйвом. Зусібіч чулися приглушені зойки та стогони.

— Ти бився, як лев, хлопче, — озвався Крабохват, витираючи закривавлену алебарду об свій каптан із мордобрилячої шкури. — Знаєш, друже, я мав за честь битися пліч-о-пліч із тобою.

— А я — з вами, — блідо усміхнувся Ксант.

— Ходімо, — сказав нетряк. — Ніч ще не скінчилася.

Небесні пірати пристали до Бібліотекарських Лицарів — оборонців вершини світлякової гори; між деревами зі свистом розтинали повітря довгі линви та сновигали білі постаті примар, які й собі прилучалися до книжників. На місяць набігали чорні хмари, і коли на переповненій нагірній вершині все завмерло, чекаючи найгіршого, повіяв зимний сіверко.

— Чого вони ждуть? Чого не йдуть на нас? — прошепотів Ксант.

Із лісової гущі нанизу долітали сласні верески та гарчання бойової зграї.

— Пожирають мертвяків, — просто пояснив Крабохват. — А як відбенкетують… — утомленим поглядом обвів він лінію узлісся, — тоді візьмуться за нас.

Чекати довелося недовго. Раптом перегукування сорокух погучнішало, і з загального галасу вирізнився пронизливий вереск:

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!

Крякання спричинило на світляковій горі загальне сум’яття.

— Кут-кут-кір-кір! — залунали зусебіч крики у відповідь.

У повітрі засвистіло, і з хащі на оборонців сипнуло цілим роєм оперених стріл. Одна з них черкнула Ксанта по щоці, і хлопець пригнувся до землі. Знову звівши голову, він додивився, що бойова зграя вже вийшла з хащі й суне на них.

Сорокухи вже не мчали нестримною галасливою лавиною, а навпаки, ступали кам’янистим спадом повільно, обережно. Пір’я, пазурі та дзьоби були багряні від крові, і навіть очі їхні палали насиченим, б’ючким багрецем.

Ксант, як зачарований, дивився на цей кривавий хід. Серце йому болісно стислося: ніщо вже не спинить цієї навали. Вони приречені.

Коли сорокухи широченним колом оточили переселенців та їхніх оборонців, знову розлігся той самий пронизливий вереск:

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!

Зі зграї наперед виступила величезна сорокуха — курникова матка — і звела закривавлену лапу. Ось! Залишився один, останній удар!

І тут, наче грім серед ясного неба, розітнувся чистий і солодкий для вуха звук тілдерячого ріжка. Він линув із лісової хащі в долині, а йому вторував якийсь гуркіт, наче десь гримала гроза. Курникова матка як звела свою лапу, так і завмерла з нею. Що воно за притичина?

— Кі-і, кі-і, кі-і…

Бойовою зграєю, у неї за спиною, прокотилася тиха вискотня, щоб за хвилю перерости в несамовитий панічний лемент.

З лісової хащі, просто їм у тил навально ринула якась величезна ворушка маса. Вона невпинно сунула на принишклих сорокух, і поступово їхні бойові шики щільно збилися в одне збентежене стовписько. Коли Матінка Шматуйпазур обернулася, згадана маса розпалася на сотні постатей, озброєних піками, і всі вони презавзято кололи захоплених зненацька сорокух.

Ксант підвів голову. І він, і всі довкола дивилися туди, де в гущі бойової зграї сорокух лунали розпачливі крики. Ось крізь сорокушачі лави пробився улан у лицарії верхи на жовтожарому зубощирі, за ним — ще двадцять вершників. На їхніх піках майоріли стяги в зелено-білу клітинку, а на білих туніках красувалася емблема уланів — червоне зображення блукай-бурмила.

— Улани Вільних галявин! — вибухнув галас.

У короткім часі верхові улани заполонили всю просіку; тут і там вони проривали бойові шики сорокух, топчучи птахотварей і вкидаючи їх у повне сум’яття.

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!! — залящала Матінка Шматуйпазур, побачивши, що каменя на камені не лишається від її