Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

час — чи то видано? — І він поклацав своїм дзьобом. — Тож вам утішно буде почути, що наша подорож добігає кінця.

— Та невже? — вихопилось у Рука. Гекле кивнув головою.

— Ми вже наближаємося до Срібних пасовиськ, — провадив він. Та враз його обличчя споважніло, а в голосі зазвучали знайомі гострі нотки. — Але мушу всіх застерегти: починається найнебезпечніша частина нашої виправи.

Маґда пригнічено шморгнула носом.

— Так я й думав, — понуро зронив Стоб.

— Ця ділянка лісу приваблює найнебезпечнішу звірину, — пояснив Гекле. — На цих пасовиськах, та й на густо заселених Вільних галявинах, простертих за ними, є чим поживитися всякому хижацтву. Від завтрашнього ранку нам доведеться брати очі в руки, ба навіть більше. Але не бійтесь! Ми не пропадем, пройшовши крізь стільки небезпек!

Тієї ночі Рукові спалося гірше, ніж будь-коли. Усі звуки, пташині скрики, усі подмухи вітру та шелести листя в гіллі вдиралися в його неспокійний, уривчастий сон, обертаючи всі його сновидіння на кошмари — на отой, найперший його кошмар.

— Мамо! Тату! — кричав він, але голос його ні до кого не доходив: людолови поволокли їх обох. Білогриві вовки завивали і гарчали. Работоргівці сміялися. Рук відвернувся, аби не бачити щойно сподіяних жахіть, аж…

— Ні! — зойкнув він.

Ось воно, знов. Насуває, бовваніючи, з пітьми — щось величезне, страхітливе. Простягає до нього лапи. Ближче, ближче.

— Ні! — закричав він на все горло.

І враз розплющивши очі, сів стовпчиком.

— Усе гаразд, хоробрий паночку, — долинув голос Гекле. Сорокун-провідник сидів на гілці над Руковим гамаком і співчутливо дивився на хлопця.

— Г-гекле! — звернувся до нього Рук. — Я тебе розбудив?

— Ні, хоробрий пане, — заперечив сорокун. — Стоб своїм хропінням розбудив мене ще дві години тому. — Він приязно всміхнувся. — Вставай та збирайся, — додав. — Кінець наших мандрів уже близько!

Але попри всі напучування Гекле атмосфера того ранку так і лишилася напружена. Спакувалися швидко й мовчки. Ще сонце не встигло настільки підбитися, щоб сягнути промінням лісової долівки, як наші мандрівці рушили. І до, й після обіду вони все скакали й скакали вперед, ні разу ніде не ставши на перепочинок.

— А як щодо бесага? — поцікавився Рук.

— Цього вечора побенкетуєте чимось вишуканішим, — усміхнувся Гекле. — Може, волорогом. А як поталанить, то й дубозаєм поласуєте.

Рук видивився вперед на все такі самі лісові тіні й похитав головою.

— На вигляд, — поділився він сумнівами, — нічогісінько не змінилося. Звідки ви знаєте, що Срібні пасовиська вже близько?

Очі Гекле прищулились, пір’я на голові затремтіло.

— Я просто відчуваю їх, пане Руку, — відповів він тихо і здригнувся. — Повірте мені, до пасовиськ уже палицею докинути.

Але їхні зубощири робилися дедалі норовистіші. Вони форкали, закочували очі, гребли землю лапами і закидали вгору голови. Одного разу Руків зубощир навіть поніс, і тільки завдяки блискавичній реакції Гекле Рук не відбився від гурту й не опинився сам-один у нескінченній пущі.

— Здається, я щось побачила он там, — сказала за якусь часинку Маґда. — Щось там сочить за нами…

Гекле притримав свого зубощира й уважно прислухався.

— Сміліше, панно Маґдо! — озвався він нарешті. — Може, то лісові свині шукають дубових трюфелів. Але їдьмо швидше — про всяк випадок!

Маґда спробувала хоробро всміхнутися, хлопці й собі заусміхались. Та коли темні, з багряними краями хмари насунули на призахідне сонце, їхні серця забилися частіше.

Зненацька з чагарів ліворуч спалахнуло щось жовтим та зеленим і гучно засичало — потім звідти вилетів летючий хробак і захурчав їм навперейми, так схарапудивши зубощирів, аж ті стали дибки.

— Спокійно! — закликав Гекле. — Загнуздайте свої нерви!

Рук усе роззирався довкола, рвучко поводячи головою туди-сюди і силкуючись розгледіти те, що чаїлося серед тіней, хоч би що там було. Раптом він добачив, як за дерево ковзнула темна постать. Хлопець здригнувся.

Трісь!

— Що воно? — сахнувся Стоб.

— Зберігайте спокій, хоробрий пане! — остеріг Гекле. — Від страху найлегший шерех видається громом.

Трісь!

— Знову щось луснуло, — пролепетав Стоб, нервово озираючись. — Он там.

Гекле кивнув головою.

— Тримайтеся гурту! — прошепотів він.

І підострожив свого зубощира, що перейшов на нерівний чвал. Бібліотекарські Лицарі зробили те саме. Трісь!

Цього разу тріснуло позад них і тихіше.

— Гадаю, ми відірвалися від переслідника, — зауважив Гекле, стишуючи біг свого плигуна. — Але про всяк випадок: щоб ніхто ні пари з уст, аж поки добудемося Срібних пасовиськ…

Зненацька щось просвистіло над їхніми головами. Почувся звук удару в дерево, захурчали трісочки. А за кілька вершків од місця, де сиділа Маґда на своєму схарапудженому зубощирові, ще й досі було видно, як бринить спис, увігнавшись крем’яним вістрям у стовбур великого світляка.

Маґда зойкнула. Стоб, відчайдушно силкуючись не брикнути додолу, припав до свого зубощира, що став дибки і заверещав. Другий спис пролетів повз них і вгруз у землю, розкидавши довкола шишки залізного дерева.

— На дерева! — крикнув Гекле. — І намагайтеся триматися гурту!

Та ба! Повітря довкола враз завирувало від густих, горлових голосів, схожих на злагоджене рохкання, і зубощири від тих згуків неначе показилися.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Зубощири безладно застрибали, заметалися, а їхні верхівці були абсолютно безсилі їх приборкати. Ще кілька списів просвистіло в повітрі.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

— Руку! Стобе! — загукала Маґда, бо її зубощир метався, тужачись скинути її зі своєї спини. — Він не хоче дертися нагору! Я не можу його змусити… — І закричала, коли зубощир знагла поніс. — Рятуйте! Рятуйте!!!

— Тримайся! — гукнув до неї Рук. Він смикнув за віжки, намагаючись пустити зубощира навздогін за Маґдою. Але тварина мала на думці своє, і Рук сам незчувся, як вона скинула свого верхівця зі спини і цибнула на низько звисле гілля величезного залізного дерева.