Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Тримайтеся разом! ще почув він крик Гекле.

Рук перевернувся на спину і роззирнувся навкруги. Десь іздалеку, з сутінків, ледь долинув Маґдин приглушений голос. Стоба і сорокуна-провідника ніде не видно.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Серце калатає в грудях, от-от вискочить. Рук звів очі вгору — аж на гілці залізного дерева сидить його зубощир! Він зіп’явся на ноги — і, зойкнувши від пекучого болю, що враз пронизав уражене коліно, знов опукою впав на землю.

— Сюди, друзяко! — прошепотів він. — Ну ж бо, сюди!

Але зубощир тільки лупив на нього згори нажахані баньки. Рук заскреготав зубами. Нічого не вдієш! Не йде зубощир до нього, — він сам піде до зубощира!

З похнюпленою головою Рук потяг, шкандибаючи, до окоренка залізного дерева. А коліно так пекло, ніби під наколінок увігналося лезо ножа і тремтіло від кожного його руху… Ближче. Ще ближче…

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Раптом у повітрі просвистів ще один спис. Цей поцілив — зубощира в бік. З тихим стогоном тварина впала, мов шишка залізного дерева. Тіло гупнуло на землю і завмерло.

Рук закляк. А тепер? Що буде тепер?

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Цей поспів лунав уже гучніше. Звуки линули начебто з усіх боків. Рук лишився сам-один, віч-на-віч зі смертельною небезпекою, поранений і нажаханий. Він не міг ні побігти, ні заховатися. І щось величезне сунуло на нього. Йому занудило, хвиля панічного страху сколихнулася в грудях. Подумалося: та це ж бо справджується недавній кошмар!

І тоді він побачив велетня. Височезне, неоковирне одоробло — схоже на нетряка, але більше, лютіше і набагато, набагато потворніше! Його широке тупе обличчя було поцятковане і все в рубцях. Плаский ніс нюхав повітря, важкі опуклі дуги брів супилися над глибоко посадженими червоними очима, що пронизували морок лісового долу.

Рук знов опустився на м’яку листяну підстилку, що вкривала землю, і затамував подих. Лишалася надія, що велет його ще не побачив.

— Уррґ! — рохнув той через плече, і до нього підійшов ще один печерник із вищербленими жовтими нігтями та довгим закошланим волоссям.

— Аарґ! — відповів першому другий. Він дістав списа з гігантського сагайдака, перекинутого через плече, і замахав ним у повітрі. — Аарґ!

Звідусіль залунали такі самі відповіді, а з-поміж тіней вийшло ще кілька незграбних обрів-печерників. Рук задрижав із жаху. Кожна з потвор носила на шиї черепи, цілі «намиста» черепів, нанизаних на шкіряні шворки. Коли печерники йшли, ті черепи торохтіли, щирячись своїми щелепами і зирячи навсебіч порожніми очницями.

— ААРҐ!

Перший печерник завважив Рука. Їхні погляди зустрілися.

— Ні, ні, ні! — замимрив Рук, відчайдушно намагаючись утекти поповзом на спині, хапаючись руками за всяку нехворощ.

Потворний велетень неквапно наближався. Ось він звів свою важку, м’язисту руку і кинув списа. Рук ухилився.

Спис просвистів над ним і впав у хащу за Руковою головою. Потвора дістала ще одного списа і, важко ступаючи, пішла на нього, торохтячи своїм намистом із черепів. Ось вона роззявила пащеку, показавши частокіл довгих, чисто тобі вовчих, зубів.

— ААРҐ! — ревнуло чудовисько.

Гострий біль пронизав Рукові уражене коліно. І він упав без сил. Ні, таки нема рятунку. Нічого він не вдіє. Він чув важку ступу, від якої стугоніла земля: гуп! гуп! Чув задушливий сморід. У мерехкому світлі зблиснули грубо обтесані грані крем’яного вістря, коли печерник замахнувся ним для удару.

— ААРҐ!

Рук заплющив очі. А ось і кінець його недобаченого кошмару, — майнула гірка думка.

І тут просто позад нього щось люто зашкряботіло, а тоді гучно захурчало. Печерник ще раз ревнув.

Рук роззирнувся і побачив густий, щільний рій маленьких сріблясто-чорних сухорлявих істот, що випурхували з заростей, куди шугнув спис, не влучивши в нього, Рука. Попри всю безнадійність його становища, в ньому прокинувся нюх, прокинулось завзяття щирого землезнавця. Ці пташечки, з їхніми довгими шпичастими дзьобами та куцими трикутними крильцями, доводилися безперечною ріднею щуроптахам, які колись гніздилися у трюмах великих небесних кораблів. Як і щуроптахи, вони літали зграями. Одначе, на відміну від своїх сумирних родичів-санітарів, ці невеличкі люті тварючки, либонь, були мисливці.

Летючи в повітрі великою хмарою, незліченні сріблясті створіннячка лопотіли своїми крильцями абсолютно синхронно. Поверне одне — повернуть і всі! У своїй сукупності вони нагадували полотнину, яку рве, підкидає, шамотає туди-сюди вітер.

— ААРҐ! — рикнув печерник.

Зграя враз розвернулась у повітрі й ринула на нього.

Гучно ревучи, велетень-печерник щосили вдарив по них списом. Кілька крихітних тварючок грудочками впали на землю, але їх була така тьма, що втрата п’ятьох-шістьох із їхнього числа нічого не важила.

— ААРҐ… — Рук мов заворожений прикипів очима до видовиська, де й подівся страх! І ось зграя вдарила. І поглинула печерника вмент! Повітря сповнилося звуками шматування та глитання, але тільки на мить.

Бо вже наступної миті тварючки, голосно скиглячи, залопотіли крильцями і злетіли в повітря.

Рук знов відчув крижаний подих страху. Зграя обгризла безталанного печерника до кісток. Там, де він щойно стояв, тепер стримів лишень білий кістяк і щирився порожній, без очей, без шкіри, без вух, череп. Але вже за мить на очах у Рука моторошний скелет повалився на землю, обернувшись на купу кісток. Серед них умостилося й жахливе намисто з черепів. А зверху на ту всю купу впав спис.

Уздрівши, що спобігло їхнього ватажка, печерники лячно завили.

— Аарґ! — загарчали вони. — Уррґ!

І, крутнувшись, кинулися стрімголов у хащу.

А зграя крихітних кровожерних пташечок круто розвернулась у повітрі, мить повагалася, роззираючись, немов великий небесний корабель під усіма вітрилами, а тоді, як один,