Наталія Шевченко - Подвійні міражі

— Ого. Схоже, тут ми маємо проблему.

Інгольв та Мойра стояли біля лісосмуги і дивилися туди, де Прекрасний Принц оберігав свою Сплячу Красуню.

— Я зворушена, — після паузи прошепотіла Мойра. — Це звучить безглуздо, й у них немає майбутнього, але я зворушена. Варто пройти крізь усе — крізь що завгодно — аби хтось дивився на тебе так, як він — на неї.

— То ти ще й романтик. Сьогодні ніч великих відкриттів. Усе не так погано, Мо. Усе ще може піти на краще.

Плечі Мойри опали.

— Якщо я романтик, то ти нині — дитина, котра вірить у казки. А ми не казкарі, Інгольве. Не чарівники. Ми просто виконавці.

— Дещо залежить і від виконавців теж. Я мушу бігти, Мо.

— Це ще куди? Усі там, де мають бути, ну… — Мойра ще раз глянула на молодят, — майже всі.

— От власне. А я хочу побачити Ліду.

— Навіщо? Вона… ні. Ти що, сказився?! Ні! Я тобі забороняю!

— Я все одно скоро звільняюся, Мойро. Так чи інакше, ти ж не забула це, правда? А їй погано. І я хочу за нею наглянути.

— Вона… вона смертна! І смертельно хвора! І… і… стара!

Інгольв усміхнувся.

— Їй усього сорок вісім. Мо, ти говориш, як ревнива дружина. Це тобі не личить. І чи мушу я нагадувати, що бачу всіх — усіх без винятку — такими, якими вони є насправді.

— І ти бачиш жінку, котра зламала життя сину, бо була надто полохливою, щоби змінити своє?

— Ні, я бачу жінку, чиє життя, разом із синовим, зламали моральні правила та безглузді настанови про те, як має бути. Я бачу матір, чиє життя, хай навіть зламане, добігає кінця у страшних муках, і хочу, щоб цього не було. Щоби з нею не трапилось нічого злого. Щоби вона, принаймні, померла на руках у того, хто любить її. Вона юна, добра і прекрасна. Їй вісімнадцять, Мо. І завжди було стільки. Той шмат лайна, за яким вона була заміжня, забив у ній і юність, і доброту аж до втрати тями. Але — не вбив. І що б ти не казала, я буду поруч з нею.

— Ти надто ризикуєш!

— Подейкують, що в цьому й полягає сенс земної любові.

— Не говори мені про любов. Не хочу цього чути, — білий апостольник Мойри тріпотів на вітру. — Дарма нас знову поставили в пару. Ти мене використовуєш.

— А ти мене балуєш. Дякую, — сказав Інгольв, і зник.

Десь удалині заспівали треті півні.

Село відновилося на світанку. Мов гриби після дощу, вистромилися з-під землі господи з усіма прибудовами, повернулися на місце крамниця і сільрада, пошта і верба над копанкою, і навіть дві рябі курки — усе, що зникло поночі без сліду, наново тішило око. Ранок щиросердно обіцяв тепло — павутинням, що прошивало кришталеве повітря срібними нитками, золотавим мерехтінням мозаїки сонячних промінців на темному люстрі води і небом кольору електрик. Село, утім, залишалося безлюдним — ані худоби, ані селян видно не було, зате до маршрутки, схожої на кістяк викопного мамонта, почали сходитися подорожні. Діловито й рішуче крокував Павло Вільгельмович Штос, досі в білому халаті і шапочці, але вже без маски та хірургічного фартуха. Неквапно брела Ксеня, усміхаючись так, ніби й досі бачила свій сон. Шаркаючи ногами, мов столітній старець, йшов Геннадій, біля нього, наче утративши у зрості сантиметрів двадцять, схожа вже не на чаплю, а на обдертого пелікана, пленталася Юля. Ліду вів до автівки якийсь красень-блондин, чи, ліпше сказати, ніс, бо бідолашна жінка здавалася не більш живою, ніж кравецький манекен. Юрко і Влада йшли, тримаючись за руки, і сторожко озираючись навсібіч.

— Усі на місці! — радісно оголосив блондин і повів плечима, що зробили б честь будь-якому штангісту. — Можемо починати.

— А ти хто? — буркнув Павлуша Штос. За ніч у медичному пеклі він втратив значну частину свого гонору, проте у глибині душі лишилося ще кілька крапель. — Що за один?

Білявого красеня цей «наїзд» чомусь неабияк втішив.

— Ось! А я знав, що ви всі непрості! — весело гукнув він. — Та неважливо, хто я. Важливо те, чи вам кортить вибратися звідси і на що ви готові заради цього.

— А я що казав? — і собі зрадів Павло. — Зараз будуть грабувати. Або грошей вимагати. Добровільно-примусово. Я вгадав?

Ксеня ніби й досі спала з відкритими очима, і ніяк не відреагувала на викид Павлового щастя. Геник та Юля розглядали асфальт під ногами, пильно, як лінгвісти, що вивчають незнаний клинопис. Ліда не ворушилася, а ось Влада і Юрко не могли отямитися від подиву, позираючи на Штоса. Замість дядька із смоляно-чорною чуприною та гиденькою запопадливою посмішкою перед ними стояв незнайомець із попелясто-сірим волоссям, що стирчало в усі боки з-під медичного ковпака набакир, і позирком найманця. Його посмішка здавалася серпом, намертво вкованим у граніт лиця, й лякала, а закривавлений лікарський халат додавав до страху неприємних тваринних ноток. Так і хотілося відсахнутися від Павла та заверещати на всю пельку, щоб аж гланди провітрилися.

— Чого витріщилися? — гримнув на них Штос. Влада здригнулася і трохи відступила, натомість Бобир виступив наперед, машинально затуляючи дівчину собою — хоча не знав, від чого. Павлуша вишкірив зуби, як шакал над стервом.

— Що, засцяли? Треба було мене слухати! Бійтеся тепер! Вони на все здатні! — Штос тицьнув пальцем у блондина, помітив, що все ще має на правиці гумову рукавичку, поспіхом здер її і пожбурив під ноги Ліді. — Він не сам це утнув. Ні, не сам! Я не божевільний! Там їх цілий полк. У театрі й то менше акторів! І все йдуть, і йдуть, трясця його мамі. Спільники! Це спільники, розумієте?! А зараз він усе в нас забере! Подивіться, яка рама! Ми і всімох його не подужаємо! Усе,