Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Поіменного списочка не треба?

— Не треба. Це ж не урядовий концерт в Опері. А от об’єктивку на покійницю ви нам заздалегідь підкиньте. Ну, знаєте, таку, що по ній ваші розпорядниці потім над труною говорять: невблаганна смерть забрала покійницю, залишивши невтішного чоловіка Марика Гицелевича і коханих діточок Сайру і Мойву…

— Нічого святого! Але зроблю все, що від мене вимагається! — зітхнув директор і без усякого переходу запитав: — Що пити будете? Бо я мушу…

Він подзвонив через кілька днів, наприкінці свого робочого дня і в самому розпалі нашого:

— Є те, що ви просили. Двадцять п’ять років, слов’янка, двоє дітей, коханий чоловік, поважана родина, для поминок зняли ресторан Будинку кіно. Планували підпоховати до якихось родичів, але я організував хороше індивідуальне місце з директорського резерву.

— Розумію. Сподіваюсь, не свою віддали? Коли відправа?

— Відправа, юначе, то в церкві. А у нас громадянський ритуал прощання, затверджений комісією по нових радянських обрядах при Верховній Раді. От для голови цієї комісії я справді не пошкодую власної могильної ділянки.

— І коли ж ритуал?

— Завтра опівдні. До речі, я не помилився? Ви хочете, щоб я послав туди отих задрипанців, котрим ви колись зуби й ребра порахували?

— Вони ще й ябеди… Саме їх!

— Дивний у вас смак, товаришу капітан. На них порядна людина гляне — і новий похорон! Але як треба — то треба.

— І подбайте, щоб вони того дня не пили.

— Оце вже складно. Хіба що тимчасово замурувати їх у якомусь старому склепі, так все одно ж підкоп зроблять. Максимум, що я можу — так це примусити їх поголитися і зодягти нові комбінезони.

— І на тім спасибі. Ну ви хоча б дозу обмежте. Бодай до півлітри на хрюльник.

На сам похорон ми зі Старим, звичайно, не пішли: а раптом в оточенні покійниці трапиться хтось із знайомих і виникнуть зайві асоціації і запитання. Замість нас пішли оперативники. Ритуал так їх зворушив, що вони ледь не прогавили потрібний нам момент. Потім розповідали:

— Лежала в труні, як жива. А чоловік так тяжко ридав, що ми самі мало не розплакалися. Але тут ці копачі почали пхатися вперед, отой беззубий наступив мені на ногу і я все пригадав: сказав вголос усе, що потрібно.

— Повтори дослівно!

— Кажу: «А Володя, бідолаха, зовсім розум від горя втратив. Мало того, що з покійниці шлюбної обручки не зняв, так ще й свою в труну кинув. А обручки, між іншим, не якийсь там ширпотреб з ювелірторгу, а справжній дореволюційний товар з діамантовими хрестиками».

— Клюнуло?

— Аякже! Не витримав, озирнувся і пащу свою беззубу роззявив. Тут і я своє додав: «Любив покійну дуже, тут не те що обручку в труну, тут сам у могилу кинешся». І до дурного б дійшло.

Давно я не чекав вечора з таким нетерпінням. Напевне, ще з часів танців по суботах у школі. Директор цвинтаря, хоча в органах не служив (а може й служив, хто його знає!), добре втямив, що саме нам потрібно. У тому кварталі, де поховали молоду покійницю, можна було спокійно замаскувати якщо не батальйон, то принаймні роту солдат, підкріплену парою бронемашин. І не просто заховати, а з усіма можливими вигодами.

Ми вляглися разом зі Старим на прихопленій мною з дому ковдрі і стали терпляче чекати. Було тихо, як буває тільки на цвинтарях посеред гамірливого міста. Десь прогула електричка. Потім в районі вокзалу голосно звереснула якась дама — аж виляски пішли поміж надгробками. Старий щось тихо пробурчав, але я не розібрав. Здається: «Знайшли, де лапатися!» На сусідній старій ділянці, за кільканадцять метрів від нас час від часу щось тихо порипувало, зітхало і дихало. Але то були виключно слухові галюцинації. Зате характерний звук від удару металу об камінь був грубою реальністю — хтось ненароком зачепив лопатою гранітний надгробок. До того ж, за нашими плечима. От цього ми не передбачили. Бо замість крокувати по основній алеї, ті, на кого ми зробили засідку, поперлися до могили вузесенькою стежкою, обкладеною замаскованими оперативниками.

— Ну, зараз наступлять комусь на дупу — і кінець іграм, — подумав я. Але мадам Фортуна сьогодні була на боці сищиків. Бо чотири темні фігури з невластивою для них грацією прямували рівнесенько по стежці. Я перевів подих і, здається, зробив це заголосно, бо Старий стусонув мене кулаком під ребро.

Тим часом фігури з лопатами обступили свіжу могилу і довго озиралися та прислухалися. Переконавшись у власній безпеці, швиденько взялися до справи. Повідкладали вбік численні вінки і квіти, висмикнули з землі табличку і портрет у рамці. А потім ритмічно і чітко, зовсім не так, як вони це роблять вдень, стали розкопувати могилу. Через певні проміжки часу одна пара змінювала іншу. Коли фігури тих, хто копав, заглибилися нижче поля зору, Старий торкнув мене за плече. Я тихо прошепотів йому у саме вухо:

— Ще рано. Скажуть потім, що вони черв’яків на рибалку копали чи казенну лопату випадково присипали, то оце витягали… І є дурні, які в це повірять. Особливо в прокуратурі. Ні, нехай вже труну дістануть.

Старий заспокійливо поплескав мене по руці, мовляв: зрозумів, згоден, зачекаємо.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Ті, що нагорі, заворушилися. Кинули вниз мотузки. Потім допомогли своїм товаришам видряпатися з розкопаної могили. Далі хтось, передражнюючи Гагаріна, сказав: «Ну, поїхали!» Домовину вони витягли досить швидко і вправно відтягли її вбік. На весь цвинтар, як мені здалося, залунав різкий