Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Сирота, нічого він метикувати не буде, окрім як побігти в партком і на тебе накапати. А наш придурок замполіт знову бігатиме, як курка з яйцем, кабінетами і кудкудакатиме, що у карному розшуку ідейно недопрацьовують.

— Що поробиш, товаришу підполковник, доброта нас згубить.

— Особливо тебе. Як маєш зайвий час, то займись чимось корисним.

— Чим конкретно?

— Та хоча б своїми небіжчиками.

— Котрих крадуть?

— Котрих спалюють. А потім звалюють усе на дурнувату автомобільну пічку.

— Так справу ж закрито. За відсутністю складу злочину.

— Сирота, ти наче не в міліції служиш. Забув, що деякі закриті справи відкриваються «за обставин, котрі розкрилися останнім часом»? Тож подумай, кому було вигідно пару голубочків спровадити до янголів, та ще й так жорстоко? Бо то не ревнощі, то холодна помста. Знати б іще, як той невідомий примудрився повний бензобак підірвати, якщо машина спокійненько на місці стояла, а не летіла в урвище, перекидаючись двадцять разів догори колесами.

— Так Генерал же сказав — медиків розпрацьовувати.

— А ти що — і справді збираєшся цим зайнятися? А я думав — то чергова порція локшини на вуха начальству. Послухай мене, старого. Не лізь. У медицини і без тебе проблем… тільки твоїх підозр не вистачає. Ну, що ти там накопаєш? Недодачу якихось дефіцитних ліків чи знеболюючого? Прикриються недосконалим обліком, недосвідченістю персоналу, дефіцитом препаратів. Повір мені, як там щось і було, то вже точно не таке, щоб трупи з могил красти.

— Зрозумів. Медицину чіпати не буду. Але запит про людське око пошлю. Мовляв, є заява про службову халатність.

— Отож. Іди краще попий своєї кави і подумай.

Чесно кажучи, я вже все придумав. Але мені не хотілося, аби начальство вважало, що я цікаві версії складаю, як дитинка піраміду з кубиків. Ще поважати перестануть. Ні, я вже краще поімітую титанічну роботу думки, а потім вповзу до начальницького кабінету мокрий, захеканий, неголений, невиспаний і перед тим, як втратити свідомість від максимальної самовіддачі, щасливо прохриплю: «Знайшов!» І покладу тремтячою рукою на стіл Генерала листок з планом чергової супероперації — зі стріляниною, криками, матюками, димом і собачим гавкотом… Хоча можна й без диму. І без собак. Але обов’язково з урочистим в’їздом у фіналі на поле бою самого начальника Управління — верхи на службовому «газику». Він це любить. І десь навіть обожнює. От як його в начальницьких коридорах не дресирували, а справжній хлопчик у ньому час від часу таки проривається. В дитинстві в Чапаєва грався, а зараз у грозу бандитів.

Все було так. Точніше — майже так. Ну, не зовсім так, але було. Для початку я про всяк випадок вирішив перевірити свою задумку на Старому, використавши його як собачку Павлова. Бо наш партизан в найгіршому випадку посилає «по старій трасі». А Генерал може і бюстик Дзержинського в голову пожбурити. Щоправда, досі він жодного разу не влучив, але не варто випробовувати долю.

Коли я виклав Старому свій план, він, не приховуючи здивування, розвів руками і видав резюме:

— Ну і ну! Штучки, звичайно, інтелігентські, філософським факультетом смердить за кілометр, але логіка є. Будемо ризикувати. Тільки тихо. Головне — щоб прокурор не пронюхав. Слухай, давай я з тобою на пару піду! Молодість згадаю, і Генералу не треба зайвої інформації зливати. Згоден?

— А куди я дінусь?

Того ж дня ми зі Старим на службовій «Волзі» прикотили до директора кладовища і виклали йому наше прохання. Спочатку він отетерів:

— Коли я побачив вас у вікно, то подумав, що ви приїхали як нормальні люди. Ну, там, поховати, перепоховати, підпоховати когось… Чи кремацію поза чергою. А ви таке просите…

— Можна подумати, що це складніше, ніж підвищені соцзобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

— Товаришу підполковник, він у вас завжди такий жвавий чи тільки на цвинтарі?

— Ну, навіщо ж так, товаришу директор? Можна подумати, що наше прохання — підкреслюю, прохання — то для вас проблема.

— Ні, ви на них подивіться! Прохання! Молода гарна покійниця їм треба! Заміжня! І згорьований чоловік на додачу! А свекрухи, страшної, як атомна війна, ви не хочете? Або зятя, що навколо тещиної труни від радості скаче? Це вас не влаштовує? Я розумію, таємниця слідства! І все ж таки, як ви це собі уявляєте? У мене цвинтар, а не концерт по заявках радіослухачів. Я ховаю не тих, кого вибираю, а тих, кого мені приносять.

Старий іронічно усміхнувся:

— Ну, так уже й не вибираєте! Розкажіть ви мені, як розквітли всі квіти… Ми ж не вимагаємо, щоб ви особисто підстрелили потрібний нам екземпляр. Чи машиною переїхали…

— Лексикончик же у вас, у ментурі. А до речі, стосовно підстрелити клієнта, то таку пропозицію мені вже робили. Один, до речі, ваш співробітник. Дуже схожий на капітана Сироту.

Старий чи то не зрозумів слова «лексикон», чи то вирішив відмовчатись. А наш співрозмовник вів далі:

— Ви мені скажіть, товариші міліціонери, хто тут директор цвинтаря? Та жінка, котра вам потрібна, між іншим, сама кохала, її кохали, вона у мужчин захват викликала, а ви на неї — «екземпляр»! Ніякої делікатності!

— Що поробиш, яка служба, така й делікатність. То ви вже згляньтеся на нас, неотесаних, подзвоніть при нагоді. І нехай ваша дама, котра на похороні розпоряджається, прикине, бодай приблизно, скільки людей збереться.