Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Я не знала, — бурмочу вражено, але Цар-мати мене не слухає.

— Хоч би що було, всіх людей з трьох родів я вважаю своїми дітьми. Кого ти вб’єш завтра? Кого з них? Якими бідами ми заплатимо за ту химеру, яку чоловіки, — вона кидає зневажливий погляд на Ярого, — називають новим майбутнім? Я відповідаю за три роди. Я, а не він. Чоловік на чолі племені — це війна і смерть, гонитва за кращим по трупах хорошого… Трьом родам не потрібне нове майбутнє. Їм досить старого. Тому ти помреш.

Вона повертається і йде, не сказавши більше ані слова.

Вночі мені сниться місто. Сниться, як я шукаю підзарядження… але не для Єви. Для Голованя. А він ходить за мною назирці, сміється, глузує. Підзарядження? Для мене?! Ти збожеволіла!

У сні розумію, що все йде не так, але вдіяти нічого не можу. Сон несе мене, як каламутна ріка, і врешті приносить на пустирище в дільницю веж — навкруги громадяться залізні статуї вовків, звезені, напевно, з якогось музею. Або з виставки божевільного скульптора. У деяких вовків по п’ять, шість ніг, ощирені пащі… І величезні соски, майже як у корів. Дійні вовчиці? Що за маячня!

Посеред пустирища стоїть людина, побачивши яку, я щосили намагаюсь прокинутись. Це енергетичний контролер — вірніше, той, кого я мала за контролера. Чорний привид. Вісник нещастя. Обличчя його в борознах, але це не старечі зморшки. Це стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних проваль, наче з глибоких дюз.

— Багато хто не доживає до ранку, — каже він неголосно й моторошно. — Енергії на всіх не вистачає.

Залізні плити, з яких складається його обличчя, приходять у рух. Міняються місцями вилиці. Падає підборіддя, відкриваючи чорний тунель пащі. Я кричу…

І прокидаюсь.

Куди ніч, туди й сон. Хоч би як склалась моя доля, в місто я більше не повернусь.

* * *

Наступного дня по мене приходять конвоїри і ведуть… на страту? Чи знову на бій?

Іще не дійшовши до місця, чую гомін юрби і запах диму.

У величезній ямі з пласким дном розкладено вогнище. Чи багато вогнищ; я бачу ціле поле вогню, над яким — приблизно за півметра — натягнено напівпрозору сітку з дуже дрібними вічками. Невже мене хочуть підсмажити на решітці?!

Тремтить мінливими струменями розігріте повітря. Зі струменистого марева виходить Цар-мати — я не одразу впізнаю її.

Вона скинула шкури, які завжди вкривали її до п’ят. Вона набагато стрункіша, ніж здавалася мені раніше. Біла сорочка до колін перетягнута широким паском на талії. Босі ноги впевнено ступають на сітку з вогнем. Цар-мати виходить на середину вогненного поля й обводить поглядом три роди, що з’юрбились навкруг багаття.

Її довге волосся, зібране навколо голови, здається важким шоломом.

— Сьогодні я беру бій, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — За наше майбутнє.

І обертається до мене.

Вона беззбройна. Вона босоніж. Вона набагато старша за мене. І все-таки мене обсипає морозом, коли дивлюсь на неї. Мені одразу стає зрозуміло, що ця супротивниця набагато страшніша за Мисливицю, не кажучи вже про Безіменну.

Мені допомагають стягнути з ніг черевики й шкарпетки. Ступаю на сітку, внутрішньо завмираючи, — чекаю, що вона обпече. Та вона ледь тепла, хоча внизу, просто піді мною, видно язики полум’я. Ніколи в житті мені не доводилось бачити такого великого вогню! Чому ж він не палить нас? Це чаклунство?

І ще — ця сітка дуже пружна. Як мембрана.

Я не бачу серед тих, хто зібрався, ні Ярого, ні Голованя. Але це зовсім не означає, що їх немає. Юрба така щільна, та й у мене немає часу вдивлятися в обличчя… Останні людські обличчя, які я, можливо, бачу у своєму житті.

Цар-мати глибоко зітхає. Дивиться мені в очі. Без ненависті. Без люті. Без азарту. На секунду її погляд стає схожий на погляд Мисливиці.

Потім вона ледь помітно похитується. Вперед. Назад. Уперед. Як велетенський маятник. Цей рух заворожує. Я майже бачу, як зібрана в потік енергія — сила? воля? — пружно перетікає вперед, майже до самої сітки, і назад, і з кожним погойдуванням стає важчою, жорсткішою, небезпечнішою.

Потім я відчуваю ритм.

Це приходить поза моєю волею. Сітка-мембрана під ногами тремтить, і кожен язичок полум’я під нею підкоряється ритмові. Рівно, як барабан, калатає серце Цар-матері. То випереджаючи, то ледь відстаючи від нього, кров у артеріях і венах виводить ритмічний малюнок. І понад цим звучить бойовий ритм — дуже складний і неймовірно гарний. Здається, Цар-мати кожним рухом співає пісню.

Вона проводить рукою по повітрю — і я бачу зубчасте біле коло, схоже на оскаженілу циркулярну пилку. Я прогинаюся, щось пролітає у мене над головою — світло? звук? Не вичікуючи жодної миті, Цар-мати раптом присідає до самої сітки, повертається навколо своєї осі, і новий удар, тепер понизу, готовий відрубати мені ноги.

Я підстрибую так високо, як ніколи в житті не стрибала. А коли знову торкаюся ногами мембрани, ритм змінюється.

Новий удар — на рівні пояса. І ще один — на рівні очей. І ще один — по ногах. Цар-мати однаково впевнено існує на трьох рівнях, вона ніби розмазується у просторі, існуючи одночасно скрізь — і ніде. Можливий будь-який удар, з будь-якого місця; я то вловлюю ритм, то гублю його. Впіймавши, легко уникаю удару. Загубивши, починаю кидатися в різні боки. Не встигнувши відхилитись, пропускаю — на вильоті — удар по вуху. Дзвін і біль, майже непритомнію, але в цю мить, ніби жаліючи мене, ритм із розпорошеного знову стає цілісним. У цю хвилю я розумію Цар-матір краще за будь-яку істоту на землі. Я зрослася з нею. Я зріднилася з нею. Я — майже вона, і тому точно знаю, що зараз — за частку секунди — на мене чекає страхітливий удар по сонній артерії…

Збоку, мабуть, здається, що ми танцюємо. Так воно і є: Цар-мати підкоряється лише внутрішньому ритму. Я — від цього залежить моє життя — маю чути цей ритм також. Пружна сітка гуде під нашими ногами, вплітаючи в ритм свої синкопи. Ми танцюємо на велетенському барабані — над вогнем.

Піт заливає мені очі. Кожна жилка тремтить від напруги. Найважче — примусити себе розслабитися. Адже ритм — це чергування зусилля й відпочинку, напруження й розслаблення нервів. Я встигаю подумати про Голованя: адже це він, свідомо чи несвідомо, налаштував мене на потрібний лад. Показав — навмисне? — на що мені чекати, до чого готуватися, з чим доведеться зіткнутися в бою…

Цар-мати все прискорює й ускладнює ритм. Намагаючись не відстати від