Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

нападають на тих, хто живе далеко від селища: пастухів, лісорубів. Захоплюють живцем і тягнуть у Те Місце. Єдиною, хто змогла відбитися від них, досі була Мисливиця.

Кілька хвилин перетравлюю почуте. Клята Цар-мати! Тут таке коїться, а вона хоче мене вбити! Мені б поговорити з Мисливицею, може б, вона розповіла щось дуже важливе…

А тепер я ніколи не поговорю з нею.

Сніг падає й падає. Ярий приносить знадвору дрова. Це шматки справжнього дерева, припорошені снігом. Ярий кидає їх у вогонь. Вони димлять і сичать.

Я думаю: як далеко залишилося місто. Тут, у засніжених горах, дивно уявити людей, які щодня опівночі надягають енергоманжети. Якби городян, усіх до єдиного, випустити в ці гори, що б з ними сталося?

Вони б померли. Від голоду, холоду, від вовків. Але раніше — від небажання жити.

Я відкриваю рота, щоб спитати у Ярого, чи згодився б він жити в місті, чи ні. Та в цю мить двері прочиняються, впускаючи струмінь холодного повітря.

Ярий обертається — і мало не випускає з рук поліно. До кімнати, пригнувшись, входить старий з дуже великою головою. У нього гачкуватий ніс, сива — чи засніжена? — борода і величезні світло-блакитні очиська.

Я завмираю: десь я його бачила. Тільки не можу зрозуміти де. Невже у місті?!

— Ходімо зі мною, — каже він, не звертаючи уваги на Ярого. — Є розмова.

* * *

Старий веде мене від селища, у вітролом. Сніг валить і засипає стежки, я провалююсь по коліно. А старий іде по верхівках кучугур — його широкі, обмотані шкурами ступні майже не лишають слідів.

Перед нами відкривається вузька нора у снігу. Старий, не озираючись, пірнає всередину — він упевнений, що я піду за ним. І мені нічого не лишається, як зігнутися і слідом улізти в сніжний тунель.

Ніколи б не подумала, що це вхід до людського житла. Тунель усе темніший і темніший. Потім попереду запалюється вогник. За мить до запаху землі, морозу й снігу додається геть несподіваний запах — сухої трави.

У місті дуже мало трави. Але іноді зелений кущик виростає з асфальтової щілини, на даху високого будинку. В дитинстві ми розминали травинки між пальцями й нюхали. Часом жували. Часом висушували і клали під скло…

— Заходь.

Відчиняються двері. Струшую сніг із волосся й плечей, тупаю ногами, збиваючи грудки снігу, що прилипли. Заходжу.

Це землянка. І досить затишна, хоча невелика. Підлогу встелено сухою травою. Жмутки духмяних трав звисають зі стін і стелі. Ніколи в житті не бачила стільки трави.

— Сідай.

Я вмощуюсь на підлозі. Старий сідає навпроти, схрестивши ноги. У землянці немає ні печі, ні комина, але все одно тепло. І зовсім не відчувається вогкості.

Каганець із вогником стоїть між нами. Я чомусь упевнена, що вогонь — для мене. Старий напевно бачить у темряві — без усяких нічних окулярів.

— Тобі доводилось передбачати майбутнє?

Я відкриваю рота. Знову закриваю. Запитання захопило мене зненацька.

— Ні… мабуть.

Старий киває.

— Ти молода. І, скоріш за все, помреш молодою. Цар-мати не зупиниться — надто жорстоке майбутнє ти принесла трьом родам.

— Я не принесла жодного…

— Помовч. — Він ледь усміхається. — Цар-мати бачить лише один шлях. А я бачу розвилку. Ти помреш. Або занапастиш три роди. Або врятуєш їх. Подаруєш їм нове майбутнє. Заснуєш четвертий рід — найбільш життєздатний і сильний. І тоді нашим дітям не доведеться боятися Заводу.

— А вони бояться…

— Помовч. — Сніг на його бороді тане, і я бачу, що вона не така вже й сива — чорна, шпаковата. — Земля боїться весни. Тане крига, розриваючи жили. Напружуються й розпукуються бруньки — це біль… це пологи. Старе, що не встигло віджити своє, вступає у двобій з молодим, яке не встигло набратися сили… Ану підведись.

Моє серце пропускає удар. Я підкоряюся.

Старий підводиться також. Ставши навпроти, заплющує величезні очиська. І починає повільно гойдатися вперед-назад. Ніби тяжкий вантаж — потік розплавленої лави — то витікає вперед і майже торкається землі, то втягається назад, стискаючись у точку. Не можу навіть зрозуміти, що відбувається, не можу описати як слід — але підсвідомо повторюю його рухи. Ми мовчки розгойдуємось, як дерева під одним вітром.

Потім він різко підносить руку, ніби відводить з обличчя павутину. Жест, здається, зовсім не загрозливий, але я відстрибую і налітаю плечем на стіну землянки. Тріщить суха трава. Звідкись згори на мене летять дрібні легкі зернятка.

— Так, — каже старий вдоволено. — Тут є про що подумати… Тут є чого боятись. Ти була синтетиком?

Він знає, хто такі синтетики! І так легко про це говорить…

Старий усміхається, ніби мій подив його потішає.

— І я був синтетиком. І я був старшим за тебе, коли потрапив у гори… Тоді тут було два роди. І над усіма — Цар-мати.

— Вас теж хотіли вбити? А як ви потрапили у гори? Вас теж відправили на Завод? Ви тоді знали, що це таке? І як ви перестали бути синтетиком? Уже тоді був Оверґраунд? І енергетичний ритуал?

— Так багато запитань… — Він піднімає верхню губу, показуючи білі, зовсім не старечі зуби. — Так мало відповідей… Я розповім тобі все, що зумію. Якщо переживеш завтрашній день… Дика.

* * *

Уже посутеніло. Стежки замело снігом. Над селищем піднімаються дими. Ніхто мене не проводжає — старий залишився у своїй землянці. Вартових не видно. Я сама на краю лісу — можу, мабуть, і піти…

Хоча куди я подінуся сама в зимовому лісі?

Іду, куди очі ведуть. Ноги незрозумілим чином приносять до того ж будинку, де чекає на мене Ярий.

Беруся за ручку дверей — і раптом пригадую, де я бачила старого з великою головою. Мене обсипає морозом. Наче у відповідь на мої думки з лісу долинає виття — тоскне, тужливе. Один голос, другий, третій…

Відчиняю двері нешироко, щоб не випустити тепло. Пірнаю всередину, в сінях обтрушую сніг з одягу і, хукаючи на пальці, ступаю через поріг у задушливе тепло.

На столі горить вогник. Я бачу Ярого, що сидить біля печі, і встигаю здивуватись, яке у нього дивне обличчя. А потім здогадуюсь озирнутись.

Цар-мати сидить на моїй лавці. На її обличчі мерехтять відблиски вогню. Волосся лежить на плечах блискучим жорстким плащем.

— Добридень, — кажу я, бо ні Ярий, ні Цар-мати порушувати мовчання не збираються.

— А бодай тобі цур, — озивається Цар-мати таким тоном, яким люди зазвичай вітаються. — Ну, що сказав тобі Головань?

— Він бачить два шляхи. Я зовсім не обов’язково всіх тут занапащу. Я можу, навпаки, принести щастя… Є така… розвилка. Нове майбутнє.

— Я народила від нього дванадцять дітей, —