Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

кілька метрів і з останніх сил хапаюся за гілку миршавої сосни, що невідь як виросла у розколині скелі.

Сосонка тріщить. Я метляюсь над проваллям. І несподівано збадьорююся.

Зараз усе на моєму боці: висота, вітер, який дужчає щосекунди. І навіть ця сосна, що змагалася за життя не рік і не два, тепер на моєму боці. Підтягнувшись, дістаюсь до її стовбура (зараз він стирчить зі скелі горизонтально). Влаштовуюся зручніше. Сідаю верхи.

Мисливиця дивиться на мене з кам’яної верхівки. В її круглих очах нема ні роздратування, ні люті, ні шаленства. Вона звикла вбивати спокійно. Навіть норовисту дичину. Вона не вступає у двобій, вона не змагається — вона просто вбиває.

Я бачу, як вона поглядом вимірює відстань до коріння сосни, що вчепилося в розколину. Лягає на живіт, притримуючись за випуклий камінь, звішується вниз. Б’є сокирою по сосні — і одним ударом перерубує стовбур майже до половини.

Та перш ніж сосна з тріском ламається, я встигаю застрибнути на стовбур ногами. І встигаю пробігти по стовбуру, як по тонкому карнизу. Крок, другий, третій… Вітер допомагає мені. З розгону наступаю на голову Мисливиці, яка все ще схилилася над сосною, і вистрибую на кам’яну верхівку. І майже одночасно сосна летить у провалля.

Мисливиця підхоплюється. В її очах уперше з’являються іскри: дичина, яка посміла наступити їй на голову, перестала бути дичиною. Вона стає ворогом.

Я готова пошкодувати про те, що зробила.

Мисливиця іде на мене, в її русі немає ритму. Взагалі. Вона не вимахує сокирою: сокира — продовження її тіла. Вона рухається швидше, ніж в моєму уявленні може рухатися людина. Це не жінка — це комбайн для вбивства; це по-справжньому страшно.

Я повертаюся й біжу назад, до мотузяного моста.

Мисливиця наздоганяє — ривком, на середині. Свистить у повітрі сокира. Я не намагаюсь уникнути удару. Не думаючи, не оцінюючи, а тільки підкоряючись інтуїції, продовжую удар своїм рухом — і стрибаю з моста.

Ми летимо.

За інерцією Мисливиця кидається за мною, занадто пізно розуміючи свою помилку. Частку секунди ми висимо в повітрі без опори — і я, й вона. Але вона важча. І ще: вона ніколи не жила в Оверґраунді.

Поли моєї куртки напружуються, як крила. Вітер стає підпорою — на якусь мить. Цього досить, щоб долетіти, дотягтися — і вчепитися за край мотузки, що звисає з моста.

А Мисливиця перевертається в повітрі, летить униз за своєю сокирою. На її обличчі — подив. За мить чую, як далеко внизу б’ється об каміння її велике тіло.

* * *

Я виходжу назустріч Цар-матері. Дивлячись на мене, вона старішає на очах.

— Досить, — кажу я і не впізнаю свого голосу. — Ти двічі намагалася вбити мене, і в тебе нічого не вийшло. Не знаю, що тобі було від мене треба, але більше я в твої ігри не граю. Я йду!

Повертаюся і йду геть — у гори.

Далеко піти мені не щастить. Двоє чоловіків наздоганяють мене, валять на сніг і завертають руки за спину.

* * *

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?

— Бо майбутнє ніколи не відкривається повністю. Воно виказує себе по краплині… Те, що ти перемогла Мисливицю, — знак. Ніхто у трьох родах не міг перемогти Мисливицю. Ні чоловіки, ні жінки. У тобі є особлива сила. Чи особливий талан.

— Якби у мене був талан, я б зараз тут не сиділа. Я була б у місті серед друзів…

Я замовкаю. Вперше думаю про те, що було б, якби я лишилася в Оверґраунді назавжди. Неба вистачить на всіх… але я не вмію жити у хмарах. Отже, все моє життя було б — старі вежі, зруйновані перекриття, зірвані дахи. Чужі гнізда. Можливо, я б звила своє і водила дітей на п’ятдесят шостий поверх — дивитись енергетичне шоу…

І найживіші барви відкривалися б їм на штучному екрані, що складається з пікселів. Нічого яскравішого в їхньому житті не було б і бути не могло.

— Ти про що замислилась?

— Немає в мені жодної особливої сили, — кажу повільно. — Я просто хотіла потрапити на Завод. Але не як паливо.

Ярий кліпає. І вчора, й позавчора я намагалася з’ясувати, що він знає про Завод. Та щоразу, коли вимовляла це слово, він замовкав, і його очі ставали непроникними.

А зараз він дивиться на мене уважно, і я розумію: він от-от заговорить. Нарешті.

І виявляється, я маю рацію.

— Поясни мені, — починає Ярий, — як можна прагнути потрапити… в Те Місце? Навіщо?

— У нас у місті існує легенда, що Завод — центр маленької країни, де живуть щасливі люди.

— Живуть? Щасливі?!

І Ярий викладає мені всю правду, яку я так хотіла — і боялась — почути.

На Заводі взагалі нема людей. Там лише залізні автомати. А керує ними чудовисько, яке ніхто ніколи не бачив. Його звуть Серце Заводу — це могутнє й абсолютно безжальне серце.

— Серце — частина Заводу? Чи це інша істота?

— Звідки я знаю? — Ярий стискає пальці. — Те Місце… Роздивитися його не можна, воно весь час огорнуте димом, туманом. І добре, що не можна роздивитись! Одного разу я глянув… Просто так, здалеку… — Ярий зціплює зуби, щоб не видно було, як він тремтить. — Це нелюдське місце. Там навколо прокляті землі, такі, знаєш, де зникають і звірі, і люди. Пішов — і пропав. Моторошне місце. Туди веде небесна нитка…

— Канатна дорога.

— Так. Але звідти ніхто не повертається. Ніколи.

— Зажди… А як ти знаєш?

Він утомлено хитає головою.

— Часом йому не вистачає тих, кого привозить Небесна Нитка. Тоді він відправляє своїх чудовиськ у гори. Іноді вони дерев’яні чи кам’яні, іноді у людській подобі, але без очей. Вони