Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

сама собі ворог. Якщо ти чесно перемогла у двобої, навіть Цар-мати не змогла б піти проти традиції. Ти була б однією з нас. А тепер Цар-мати викликала Мисливицю з гір, і завтра тебе вб’є Мисливиця. На очах у всіх трьох родів.

Я зціплюю зуби. Цар-мати подобається мені дедалі менше.

— Хто така Мисливиця?

— Побачиш.

— Що, знову буде двобій?

— А як інакше можна відновити гордість трьох родів?

Я знизую плечима. Менш за все на світі мені хотілося зазіхати на вовчу гордість.

— Ти так змагалась, — каже Ярий зовсім іншим тоном. — Ти… як ти змогла? Безіменна — найкраща учениця Цар-матері. Була.

— Її що, вбили?!

— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.

Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.

— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?

Ярий озирається на двері.

— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.

— Мати не може бути жорстокою!

— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.

— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!

— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!

— Отже, Безіменна мала гордо тонути?

— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.

Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.

— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.

— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.

Ярий супиться. Він не знає такого слова.

— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?

— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.

— І ти…

— Я вбив вепра.

— А що це таке?

— Дикий кабан з іклами.

— І як ти його вбив?

— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.

— Як?!

— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.

І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.

— Ну, молодець, — бурмочу я.

Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.

* * *

Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.

Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…

Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.

Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.

— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.

— Чому? Я виграла!

— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.

Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.

— Це Мисливиця? — запитую я.

Цар-мати киває.

— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.

Її тьмяні очі на мить оживають.

— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.

* * *

Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.

Мисливиця вища за мене на три голови. У плечах — половина мого зросту. Чорне волосся зв’язане у грубу косу. Очі круглі, без вій і без брів. Хоч скільки вдивляюсь, не можу помітити в них ні думки, ні жалощів.

Ніс зламаний. Розпластаний по обличчю, широкі ніздрі здаються двома чорними дірками. Коли Мисливиця, як ошкірений вовк, піднімає верхню губу, я бачу, що у неї бракує зубів. А ті, що залишились, — майже повністю чорні.

У неї руки ледь не до колін. У правій — сокира. Вона дивиться на мене, і під цим поглядом я завмираю. Мисливиця робить крок, наміряючись підійти і вбити мене, як худобу.

В останню секунду я, отямившись, кидаюсь навтікача.

Кам’яниста верхівка трохи ширша за сходовий майданчик: далеко не втечеш. Провалля з чотирьох боків. Туман гойдається поруч, із нього піднімаються, як статуї, безформні білі постаті. Я озираюсь. Мисливиця підносить сокиру, і моєї потилиці знову торкається ледь помітний крижаний подих, що змушує ціпеніти…

Я відстрибую назад. Засніжений камінь під ногами хитається, я зриваюся. Намагаюсь утриматись, але сповзаю на животі все нижче й нижче. Ноги не знаходять опертя. В останню мить чіпляюся за край скелі й повисаю на руках.

Високо наді мною стоїть Мисливиця. Дивиться згори вниз. Я згадую Григорія, як він втягнув мене на підніжку вагона…

А потім згадую того хлопчину, що під час показухи в Оверґраунді виграв перегони по прямовисній стіні. Як його звали?!

Його звали Тримайсь.

Притискаючись до майже прямовисної стіни, переходячи від опори до опори, намагаюсь обійти скелю. Чіпляюся за каміння, за корені. Крижини хрускотять під пальцями. Мисливиця йде за мною назирці — іноді я бачу над собою її чоботи, і на голову мені сиплеться сніг. Крізь вітер і шурхіт снігу чую її дихання…

І за мить встигаю відгадати удар.

Там, де щойно була моя права рука, опускається сокира. Летять кам’яні крихти. Мить — сокира опускається там, де щойно була моя ліва рука. Я зриваюся ще раз, пролітаю