Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

нього, впадаю у дивний стан. Я ніби сплю і не сплю водночас.

Босі ноги Цар-матері вибивають на мембрані лютий жорсткий малюнок. І раптом уперше в житті я розумію, що таке імовірність. Що таке розвилка.

Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!

Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.

Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!

Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…

І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.

Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…

Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…

Усе закінчується в одну мить.

Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…

Біля моїх ніг лежить Цар-мати. На спині. Дивиться в небо. На її білій сорочці не видно крові. Ні на обличчі її, ні на тілі немає сліду від удару. І я впевнена, що не торкалася її.

Її груди піднімаються й опадають. Дедалі рідше. Дедалі спокійніше. З кожним подихом Цар-мати стає все… тоншою? Пласкою? Вона схожа на снігову кучугуру, що осідає.

— Ти перемогла, — безгучно вимовляють її губи. — Лана.

Вона заплющує очі. Жовті лелітки згасають.

* * *

Я одразу відчуваю, як пече крізь сітку полум’я, що вже згасає. Я озираюсь: три роди стоять кільцем, чоловіки, жінки й діти. Її діти. А вона лежить біля моїх ніг, висохла й нерухома. Від її білої сорочки, від зібраного на голові волосся здіймається пара.

— Я не хотіла. Вона сама… Я не хотіла, слово честі!

Стояти на сітці неможливо. Не витримавши, біжу до краю і зістрибую в сніг — обпалені ступні огортає холод.

— Цар-мати померла, — каже знайомий голос за моєю спиною. Я обертаюся й бачу Голованя.

— Тепер ви мене відпустите?

Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.

Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.

— Заберіть її звідти! Та заберіть же!

Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.

Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.

* * *

— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.

Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.

— Вона сказала «Ти перемогла».

— Що-небудь іще?

— «Лана», — згадую я.

— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.

— Що це означає?

Він усміхається в темряві:

— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.

— Ви любили її? — запитую різко.

Він перестає сміятися.

— Так.

— Чому ж ви її не оплакуєте?

— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.

Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.

— Як ви мене назвали?!

— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.

— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…

— Ти передбачала колись майбутнє?

Я пригадую свої видіння над вогнем.

— Так, — відповідаю пошерхлими губами.

— Ти бачила її мертвою?

— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.

— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.

— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!

Він знову тихо сміється.

— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…

— Про що ви?

— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?

— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.

— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.

Я мовчу.

— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.

— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.

— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.

* * *

Мене звуть Лана. Тепер мені здається, що мене завжди, все життя, звали цим