Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Головань із Ярим показують мені селище — три кутки для трьох родів. Зруби, що тонуть у снігу. У прибудовах ворушаться, спершу лякаючи мене, багацько тварин: здебільшого вівці. Є й свині, і кури. Навесні їх випустять на зелену травичку, каже Ярий. Весна не за горами, незабаром її треба буде кликати. І добре кликати, бо снігу цього року навалило силу-силенну.

Люди виходять зустрічати мене. Іноді запрошують у дім. Я завжди згоджуюсь — адже це моя родина, моя нова родина… Язик не повертається сказати: мої діти. Але треба звикати.

Майже в кожному будинку — багато дітей, сидять, зачаївшись, на печі або на лавах. Дивляться на мене, витріщивши очі. Дорослі, навпаки, відводять погляд. Намагаюсь бути привітною, а в глибині душі не розумію, як мені бути Цар-матір’ю. Як це можливо? Я для них чужа, вони мені чужі…

— Скоро весна, Цар-мамо? — запитує маленька дівчинка, звісившись із печі. У неї каштанове волосся і яскраво-блакитні, як у Голованя, очі. — Скоро? Скоро?

— Скоро, — кажу, не встигнувши подумати. Я радше відчуваю, ніж чую, полегшене зітхання, що проноситься по кімнаті.

— А я їм казав, — повідомляє Ярий, коли ми виходимо на вулицю. — Вони не вірили… Тобто вірили, але… Адже ти за законом Цар-мати! Ти знаєш, як робити весну!

— Що?!

Головань штовхає мене в бік, і я змовкаю.

В усіх оселях, куди ми заходимо, є зображення вовка. Вирізьблене з дерева, випалене на стільниці, намальоване на печі.

— Голованю, — кажу я, коли ми вчергове опиняємось на вулиці, — мій барабан… на ньому також вовк.

Він киває:

— Я знаю. Барабан урятував тобі життя.

І не раз, додаю мовчки.

— Мені його подарував у місті чоловік на ім’я Римус. Ти не знаєш, він бував у горах?

— Важко сказати. — Головань по-звіриному стріпує головою, з його волосся й бороди летить навсібіч сніг. — Не багато людей з міста приходять сюди… А щоб хтось із гір повернувся до міста — про таке я навіть не чув.

— А із Заводу?

— Із Заводу ніхто не повертається, — каже він твердо.

Мисливці збираються до лісу. Їх п’ятеро, за широкими пасками — ножі й сокири. Одягнені у шкури, вони самі схожі на диких звірів, особливо коли, вийшовши на околицю, по черзі перекидаються через обгорілий пень. Пень стирчить із-під снігу — величезний недогарок на зразок тієї тріски, яку я колись цілувала. Чоловіки розганяються і, відштовхнувшись від утоптаного снігу, летять через пень, перевертаються в повітрі і спритно приземлюються на напівзігнуті ноги.

— Що вони роблять?

— Пустощі, — зневажливо мружиться Головань. — Граються. Перекидаються. Не по-справжньому.

Ярий біжить до мисливців, щось каже, показуючи на ліс і на мене.

— Що він казав про весну? — запитую впівголоса.

— Якщо ти не знаєш, як закликати весну, — кутиком рота шепоче Головань, — нікому в цьому не зізнавайся.

Навіть Ярому. Навіть мені. У тебе є ще трохи часу… Одне запам’ятай: якщо Цар-мати зі своїми дітьми не закличе весну, вона не прийде. Ніколи.

Крижаний вітер проривається під поли моєї хутряної куртки.

* * *

Після слів Голованя мені хочеться втекти. Я ночую сама, у спорожнілому будинку Цар-матері, і всю ніч до світанку думаю, що тепер робити.

Весна начебто має приходити сама, без сторонньої допомоги. З іншого боку, звідки мені знати? У місті ніколи не було ні зими, ні весни. Може, колись і були, та не за моєї пам’яті. Жартував зі мною Головань? Він наче не схожий на жартівника…

Я не знаю, як закликати весну. Гадки не маю. І не повинна нікому в цьому зізнаватись. Весело?

Головань каже, що до мене перейшла сила Цар-матері. Але я не відчуваю за собою жодної додаткової сили. Може, перевірити?

Відкинувши шкуру, підводжуся з лежанки. При світлі зірок і снігу, що пробивається з віконця, при світлі жарин, що тліють у печі, починаю присідати на правій нозі, розкинувши руки в боки, витягнувши вперед носок лівої ноги.

Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Я присідаю, зціпивши зуби. Зараз у мені має відкритися сила Цар-матері. Адже вона була дуже сильна. Зараз… От-от…

М’язи відмовляються мене тримати. Я падаю на холодну дерев’яну підлогу. Ногу зводить судомою. Я масажую її, потім, перевернувшись на живіт, упираюся в шерехату підлогу руками. Починаю віджиматись. Не даю собі жодної хвилини на перепочинок. Працюю, як маятник, як механізм. Чекаю. Прислухаюсь до себе: де сила Цар-матері?

Нема. Віджавшись тридцять вісім разів, кидаю це заняття й сідаю на лаву.

Може, йшлося не про фізичну силу? А про силу духу, приміром? Може, я зумію тримати в руці гарячу вуглину?

Не залишаючи часу для вагань, відчиняю пічні дверцята, коцюбою підхоплюю червоно-сиву вуглину з купи жарин. Витягаю з печі (за нею тягнеться, мінячись, стрічка диму). Опускаю на долоню… І тут-таки, засичавши, скидаю на підлогу. Біль жахливий, і ніяка сила духу тут не допоможе.

На долоні здимається пухир. Жарина димить на підлозі; придавлюю її коцюбою. Ще пожежі тут бракувало.

Опускаю руку в ківш із крижаною водою. Переводжу подих. Де ж сила Цар-матері? Може, це просто традиція, вірування? Так мисливці стрибають через пень, в який поцілила блискавка, і вірять, що тепер вони вовки, і в лісі їм поталанить…

А Головань?

У лісі, де ми з Ярим збирали хмиз, я побачила пень із встромленим у нього ножем — руків’ям донизу. А навкруг — багато вовчих слідів. Ярий навіть близько підійти не дозволив — сказав, що це місце Голованя…

Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.

Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.

І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…

Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…

Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.

Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.

Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.

* * *

Уранці в хаті так холодно, що