Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.

Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.

— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?

Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.

— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…

А в якій справі, і гадки не маю. І ніхто не збирається підказувати.

— Сьогодні, — кажу твердо, навіть різко. І по обличчю Ярого розумію: вгадала.

— Можна, я з гобою? — Він дивиться з надією.

Я киваю. Він весело кладе дрова на підлогу, весело розпалює піч, а я лежу, натягнувши до підборіддя жорстку шкуру, і думаю: куди й навіщо ми все-таки йдемо?

* * *

Мороз і справді неабиякий. На мені повний обладунок жінки-вовчиці: штани з кольорової вовни, щільно сплетені кільцями: червоне, сіре, біле. Поверх полотняної сорочки — вовняна. Коротка хутряна спідниця. Дублена куртка з овечої шкури, червоний пасок. На рукавах — шкіряні шнурівки, мідні прикраси із зображенням вовчої морди. Кудлата шапка, що обрисами нагадує звірину голову. Чоботи хутром всередину, на чоботах — снігоступи, хитромудро виготовлені круглі дощечки. Такі ж снігоступи у Ярого. Ми йдемо, залишаючи на снігу величезні вовчі сліди.

Від холоду злипаються губи й палають щоки. На хутряному комірі осідає паморозь. Ясноволосий Ярий здається сивим.

Спершу веде він, мені тільки й лишається, що йти за ним. Потім він поступається першістю, а отже, я маю вибирати дорогу.

Намагаюсь не замислюватися. Йду, куди очі ведуть, і невдовзі виходим до річки.

Річка гірська, вузька, з кам’яним покрученим річищем. Я мигцем бачила її раніше — вона хоробро бігла серед крижаних горбів. А сьогодні вона замерзла: лід нерівний, хвилястий, не засипаний снігом. Крижана дорога донизу.

— У мене тут схованка з льодорізами, — каже Ярий.

— Витягай, — відповідаю я, не дивлячись. У такі дні, як сьогодні, нічого випадкового не буває.

Льодорізами звуться складані мечі та складані ножі, придатні для того, щоб ковзати по кризі. Після перемоги над Безіменною я намагалась на них ставати раз або двічі — сяк-так. Ярий стверджував: щоб утриматись на льодорізі, потрібен стрімкий рух…

Під корінням дуплавого дерева у Ярого сховані два льодорізи. Один більший, з прямим лезом. Другий менший, легший, із вигнутим лезом. Цілком придатний для шаблі, якщо розігнути. А якщо скласти навпіл — так, щоб лезо на половину ширини виступало з руків’я, — можна котитися по льоду.

Я торкаюсь пальцем леза льодоріза. Лезо — майже в метр завдовжки — виступає з дерев’яної дошки, різьбленої, з двома кріпленнями для чобіт. Кріплення влаштовані так, що їх можна скинути майже миттєво. А лезо, виявляється, рухоме — повертається під різним кутом на дерев’яній дощечці і навіть гнеться. Ось чому Безіменна, похитуючись туди-сюди, примудрялась не лише встояти на ньому, а й розігнатись…

— Важко на них їздити, — кажу ніби сама до себе.

— Так, — безтурботно відповідає Ярий. — Дивись.

У нього блищать очі. Він скидає з ніг снігоступи. Перш ніж я встигаю щось сказати, застрибує на льодоріз і клацає кріпленнями.

Крига не дзвенить — вона гуркоче. Ярий, розкинувши руки-крила, нагадує мені когось із диких. По стрічці застиглої ріки, обминаючи каміння й крижані горби, він мчить усе вниз і вниз, а домчавши до невеликої заглибини-озерця, розвертається зі скрипом і крижаними бризками, зістрибує з льодоріза й дивиться вгору — на мене.

Ми зустрічаємось поглядами.

Я сильніший за тебе, кажуть очі Ярого. Нехай ти Цар-мати, але я вмію щось таке, чого ти ніколи не навчишся. Я чоловік. Я плювати хотів на смерть і біль. Дивись, який я!

Він усміхається і кричить, махає рукою:

— Зажди! Я зараз до тебе піднімусь!

У такі дні не буває нічого випадкового. Закусивши губу, стягаю снігоступи. Здираюсь на засипаний снігом берег. Сідаю на твердий замет, ставлю ноги на дерев’яну дощечку й, напружившись, застібаю кріплення. Набираю повні груди повітря — і застрибую на льодоріз.

Замерзла стрічка ріки кидається назустріч. Побачивши просто перед собою величезну брилу, що виступає з-під криги, інстинктивно смикаюсь убік — ступні самі по собі змінюють кут нахилу, лезо ледь вигинається, я рухаюсь у правий бік — і мало не вилітаю на засніжений берег.

Згинаю коліна. Щосили намагаюся втримати центр ваги спереду, на кінчику леза. Крижаний вітер б’є в обличчя, його доторк заспокоює. Я згадую польоти в Оверґраунді…

Пролітаю повз Ярого, що завмер на місці. Навіть якби схотіла, вже не можу зупинитися. Стрічка ріки стає ширшою, повертає то праворуч, то ліворуч, льодоріз підстрибує на застиглих хвилях, я лечу — з кожною секундою відчуваю, як до мене повертається влада над рухом.

Ось я повернула правіше. Ось лівіше. Ось перестрибнула крижаний виступ. Ріка, навіть замерзла, не збилася з власного ритму — важить кожен її вигин. Кожен камінь стоїть на своєму місці. Я можу спускатись із зав’язаними очима. Але тоді не побачу ні снігу, ні ялин, ні синьо-білих обрисів гір, ні долини, яка відкривається внизу!

Я співаю вголос, і в цю мить мене наздоганяє Ярий.

Кілька секунд ми котимось плечем до плеча. Ми могли б узятися за руки. Потім він випереджає мене і починає виписувати на льоду візерунки, то розганяючись, то пригальмовуючи, то перетинаючи мені дорогу й звергаючи за секунду до зіткнення.

Я сильно згинаю коліна й притискаю лікті до боків. Хочу випередити його, і випереджу. Треба тільки знайти найкоротший шлях між камінням… від крижаного горба до горба… По бистрині, зрізуючи закрути, вперед, вперед!

Ярий перестає бешкетувати й прилаштовується за мною. Він не дозволить, щоб я його випередила. Він сильний і досвідчений, швидко наздоганяє мене й котиться спереду, не даючи випередити себе ні справа, ні зліва. З-під його леза крижані бризки вихором летять мені в обличчя.

Я прикриваю очі. Прямо на нашому шляху велика плеската брила. Ярий має обійти її з правого боку. Так, річка в цьому місці робить різкий поворот, щоб обійти перепону…

Раз. Два. Три. Чотири. Зараз Ярий поверне…

І він повертає. По бистрині, слідом за течією ріки.

А я збираюсь на силі, відштовхуюсь від криги й злітаю над засніженою брилою. Швидкість шалена. Тільки зараз, опинившись у повітрі, я це зрозуміла. Я лечу, як камінь, випущений із самостріла, льодоріз черкає лезом по