Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Склавшись, як пружина, приземлююся знову на лід. На кілька кроків попереду Ярого.

Він кричить — не від страху, не від люті. Плавно похитуючись, розганяюсь на рівній ділянці ріки… І ріка раптом закінчується. Я лечу.

Не розумію, що сталося. Іще лечу; ріка опиняється далеко внизу. Надто далеко. Вона набагато ширша, все її річище вкрите гострим камінням…

Водоспад! Урвище!

Пролітаю над розсипом уламків скелі, незграбно вимахую в повітрі руками й ногами і нарешті приземлююсь на дуже глибокий, дуже жорсткий замет.

* * *

У заметі несподівано тепло. Пахне незвично й гостро. Я перевіряю, чи не вивернула щиколотку, — ні, кістки й сухожилля цілі. Тягнусь рукою донизу, намагаюсь намацати в снігу льодоріз…

І наштовхуюсь на шкуру. М’яке, тепле, зовсім сухе хутро.

Підводжу голову…

На відстані простягнутої руки — брунатна морда. Маленькі очиці, у першу мить каламутні й сонні, спалахують люттю. Я бачила цих звірів — у дитинстві, на картинці, а ще бачила плюшеві іграшки, схожі на цих звірів…

Ведмідь!

Роззявляє пащу. Я бачу заслинені жовті зуби. До роздратованого низького ревіння долучається чи то пхикання, чи форкання менших істот. Ведмежата, двоє! Це, виявляється, ведмедиця!

Я падаю. Рачкую. Барліг просторий. Дуже зручний, чистий, гарний барліг, спасибі господині. Спасибі за гостинність, я вже йду!

Ведмедиця реве, поїдаючи мене поглядом. Живою вона мене не випустить.

Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.

— Лано!

Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.

— А згинь ти!

Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:

— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!

Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.

Тиша. Гонитви нема.

Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!

Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:

— Знамення! От і відповідь!

Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.

— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!

Я поважно хитаю головою. Ніби все зрозуміла.

* * *

Свято плеса Блискавок розпочинається на світанку. День ясний і сонячний: добре, що мої очі вже призвичаїлись і до сонячного світла, і до блиску снігу. На пагорбі біля селища зібралися всі три роди. Здалеку бачу строкату юрбу, чую гомін та сміх. Над головами майорять три полотнища: на одному вишитий лис, на другому ведмідь, на третьому великий рогатий звір, схожий на оленя. З четвертого шкіриться вовча морда. Я підходжу ближче, всі обличчя повертаються до мене…

Немає облич! Від несподіванки збиваюся з кроку. Всі три роди, і старі, і діти, надягли маски в цей день. На мене дивляться рила вепрів, лисячі, вовчі, ведмежі морди. Крізь роззявлені роги масок блищать очі. Стає соромно за свій переляк.

Усі в передчутті події. Майже в усіх у руках барабани, бубни, дзвіночки — великі й маленькі. Під ногами у дорослих бігають діти з калаталами, брязкальцями, відрами — з усім, що може створювати стукіт та гуркіт.

Утоптаний сніг вкритий килимами. Мабуть, їх позносили з усього селища. Килими різнобарвні, строкаті, смугасті; я ступаю на них і йду, аж поки опиняюся в центрі кола.

Лопотять на вітрі полотнища з вишитими звірами.

За минулий тиждень я встигла зрозуміти, що Оберіг — і є той день, коли слід закликати весну. Треба звертатись до енергії землі й сонця, до підземних вод, до південних вітрів. Треба приводити в рух величезні маси повітря, сухого й вологого. Треба, щоб хмари зійшлися й зіштовхнулися, і на їхньому зіткненні народилась гроза. Треба, щоб ударила блискавка. Треба, щоб птахи та звірі відчули у вітрі тепло й вологу, а у стовбурах дерев зануртували соки. Все це потрібно, і все це маю зробити я, інакше зима триватиме нескінченно довго.

Я стою в центрі кола — вкотре за останні два тижні? Цього разу поряд немає суперниці. Тільки я, Цар-мати, єдина без маски в цьому звіриному царстві. І в голові немає жодної думки. Жодної.

Юрба вщухає. Всі дивляться на мене — крізь прорізи масок, крізь звірині роти. Всі чекають. І руки мої самі по собі лягають на барабан — на барабан із вовком, подарунок Римуса. На ньому більше нема ритм-блока, генератора ритмів. Це просто барабан — порожній.

Однак на удари моїх пальців він озивається з несподіваною силою. Та-та-там, та-та-там — народжується ритм.

За спинами юрби злітають у небо велетенські труби-трембіти. Кожну з них — я знаю — вирізано з дерева, в яке влучила блискавка. Все, чого доторкнулась блискавка, позначене особливою силою; я продовжую барабанити, і трембіти одночасно вибухають пронизливим ревом, що хапає за серце.

Це не вовче виття. Це не спів. Це голос трембіти, що народився з позначеного блискавкою стовбура. Від цього звуку волосся ворушиться на голові.

— Оберіг! — вигукує хтось.

— Оберіг! — підхоплює багато голосів. — Приходь, громе! Приходь, блискавко! Приходь, весно!

І ритм мого барабана підхоплюють десятки інших.

— Грім! — гуркотять барабани.

— Дощ! — надриваються бубни. Високий чоловік у ведмежій машкарі, весь обвішаний дзвіночками, танцює навколо мене, і дзенькіт його дзвіночків уплітається у слова пісні.

— Над верхів’ям грім гуркоче, до нас лихо не доскоче — Оберіг! Оберіг!

Присадкувата жінка з головою вепра приєднується до танцю, гатячи дерев’яною булавою у величезний, більший за неї барабан.

Хлопець калатає палицею по листу жерсті.

— Оберіг!

Я також танцюю, не перестаючи вистукувати ритм. Навколо стоїть страшний гуркіт заліза, дерева, напнутої шкіри; здавалося б, він має заглушити все навкруг, але голос мого барабана все одно чути.

— Не буде біди! — тріщать змійовики, повні сухого гороху. — Не буде біди!

— Іде гроза! — б’ють бубни. — Іде гроза!

Звуки барабанів віддаляються.