SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Коли Ліра закінчила свою розповідь про зірки, в печері надовго запанувала тиша. Але це була вже не та гнітюча тиша страху чи відчуження, а тиша, наповнена відлунням її слів, відголосками забутої краси, відсвітом далеких, майже нереальних вогнів. Свічка майже догоріла, її полум'я стало зовсім маленьким, але очі Ліри звикли до напівтемряви, і вона бачила обриси постаті Сарна, що нерухомо сидів навпроти. 

Він мовчав так довго, що Ліра почала думати, чи не заснув він, чи, можливо, її слова не справили на нього жодного враження, потонувши в його внутрішній порожнечі. Але потім він тихо зітхнув – глибокий, уривчастий подих, в якому змішалися й печаль, і якась нова, ще невизначена емоція. 

— Красиво… — нарешті прошепотів він, і його голос, зазвичай такий рівний і безжиттєвий, тепер тремтів, ледь помітно, але відчутно. — Ти… ти так розповідаєш… Ліро… Немов… немов я сам їх бачу. Ці… зірки. 

У його словах було стільки щирого, майже дитячого захоплення й туги, що в Ліри знову защипало в очах. Вона зрозуміла, що її слова, її спогади, стали для нього чимось більшим, ніж просто розповідь. Вони стали вікном у той світ, який він втратив, у те життя, яке в нього відібрали. Вони стали крихітним вогником надії в його нескінченній темряві. 

— Одного дня, Сарне, — сказала вона м'яко, але з такою впевненістю, яку тільки могла зібрати, — ми побачимо їх разом. Справжні. Я вірю в це. 

Він не відповів, лише повільно кивнув, немов приймаючи її слова не розумом, а серцем. 

Свічка згасла, зануривши їх у повну темряву. Ліра відчувала поруч його присутність – тиху, майже невідчутну, але вже не лякаючу. Навпаки, в цій темряві, в цьому замкнутому просторі, його близькість давала їй дивне відчуття захищеності. Вона знала, що він тут, що він не залишить її, так само як і вона не залишить його. 

Залишок ночі вони провели в тиші, перериваній лише рідкими зітханнями та віддаленим виттям вітру зовні. Ліра змогла трохи поспати, вперше за довгий час її сон не був наповнений кошмарами. Їй снилося синє небо й далекі, мерехтливі зірки. 

Коли сіре, безрадісне світло нового дня почало просочуватися крізь вузьку щілину в завалі біля входу в печеру, вони приготувалися продовжити шлях. Сарн виглядав відпочившим, хоча його рухи все ще були трохи повільними. Він допоміг Лірі розібрати завал, і вони знову опинилися у вузьких, заплутаних коридорах штолень. 

— Тепер… куди? — запитала Ліра, озираючись по сторонах. Усі проходи здавалися однаково темними й зловісними. 

Сарн на мить завмер, прислухаючись. Його голова під каптуром повільно поверталася, немов він вловлював не тільки звуки, а й якісь невидимі струми, течії в цьому підземному лабіринті. 

— Туди, — нарешті сказав він, вказуючи палицею на один із найвужчих і найнепримітніших проходів. — Я… я думаю, там вихід. Або, принаймні… шлях до нього. Але… треба бути обережними. Вони… «Порожні»… вони все ще можуть бути десь тут. Вони люблять… такі місця. Темні. Тихі. 

Ліра кивнула, її рука знову лягла на руків'я ножа. Страх перед "Порожніми" нікуди не подівся, але тепер до нього домішувалася й якась нова рішучість. Вона більше не була сама. І Сарн, зі своїми дивними здібностями та знанням цього світу, був її найкращим захистом. 

Вони рушили вперед, Сарн ішов першим, уважно освітлюючи шлях останнім недогарком свічки, який він беріг. Ліра йшла за ним, намагаючись ступати якомога тихіше. Штольні ставали все вужчими, стеля – все нижчою. Іноді їм доводилося пригинатися, щоб не зачепити головою за гострі виступи каменів. Повітря було спертим, пахло вогкістю й чимось іще – ледь вловимим, неприємним запахом, що нагадував про недавню зустріч. 

Раптом Сарн зупинився так різко, що Ліра ледь не налетіла на нього. Він підняв руку, закликаючи її до повної тиші. Ліра завмерла, серце знову застукало десь у горлі. Вона прислухалася, але не почула нічого, крім стуку крапель води та їхнього власного збитого дихання. 

— Що там? — прошепотіла вона так тихо, що ледь сама себе почула. 

Сарн не відповів. Він повільно, дуже обережно виглянув з-за виступу скелі, який приховував від них наступну ділянку тунелю. Потім так само повільно відступив назад. 

— Погано, — його голос був ледь чутний, але в ньому дзвеніла тривога. — Дуже погано. Там… їх багато. Завал. І вони… прямо біля нього. 

Ліра відчула, як її охоплює холод. Завал. І "Порожні". Це означало, що цей шлях відрізаний. Їм доведеться шукати інший. Або… 

— Може… може, є інший прохід? — з надією запитала вона. 

Сарн повільно похитав головою. 

— Я… я не впевнений. Цей… здавався найвірнішим. Інші… можуть вести в глухий кут. Або… ще глибше в їхнє… лігво. 

Він подивився на неї, і навіть крізь тінь каптура вона відчула його відчай. Вони були в пастці. 

— Що ж нам робити? — прошепотіла Ліра, відчуваючи, як надія, щойно така яскрава, починає згасати. 

Сарн мовчав, його приховане обличчя було звернене в бік того місця, де, за його словами, знаходилися "Порожні" та завал. Тиша в штольні стала майже нестерпною, порушувана лише їхнім уривчастим диханням та зловісним відлунням, що долинало з глибини тунелю. 

Тиша в штольні згущувалася, тиснула на вуха, змішуючись із віддаленими, ледь вловимими звуками – човганням і бурмотінням "Порожніх" десь попереду, за завалом. Ліра відчувала, як відчай крижаною хваткою стискає її серце. Опинитися замкненою в цих темних, сирих катакомбах з ордою бездушних тварюк, що блокують єдиний відомий вихід, – це було гірше будь-якого кошмару. Вона подивилася на Сарна. Він стояв нерухомо, його постать була напружена, як натягнута струна, але в його позі не було паніки – лише глибока, зосереджена задумливість. 

— Може… може, ми зможемо пробратися повз них? — з надією, якої майже не залишилося, прошепотіла Ліра. — Якщо будемо дуже тихими… 

Сарн повільно похитав головою. 

— Їх надто багато, Ліро, — його голос був низьким і рівним, але в ньому чулася непохитність. — І вони… вони відчувають. Життя. Тепло. Ми… ми не прослизнемо непоміченими. І завал… він великий. Розбирати його – надто шумно. Вони почують.