SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Вона нічого не відповіла. Просто сиділа поруч, дивлячись на вогонь, відчуваючи його присутність, його слабкість, його дивний, лякаючий, але такий відчайдушний захист. І вона знала, що їхній шлях став ще складнішим, ще небезпечнішим, але й… ще важливішим. Бо тепер вона боролася не тільки за свою мрію про зірки, а й за нього. За Сарна. За те, щоб він знову зміг побачити світло не тільки у відблисках вогнища, а й у своїй власній душі. 

Маленьке вогнище потріскувало, відкидаючи на грубі, вологі стіни печери нерівні, танцюючі тіні. За межами цього крихкого острівця світла й відносного тепла панував морок штолень, наповнений запахом вогкості, тліну та ледь вловимим, тривожним відлунням недавньої небезпеки. Ліра сиділа поруч зі Сарном, кутаючись у свій плащ, і її серце все ще стукало відлунням пережитого страху та нового, пронизливого розуміння його сутності. 

Він сидів, притулившись до скелі, його висока постать здавалася зараз майже крихкою, зламаною. Голова під каптуром була опущена, він не рухався, лише його уривчасте, поверхневе дихання порушувало тишу. Остання демонстрація його дивної сили – цей попільний щит – далася йому нелегко. Ліра бачила це по його знемозі, по тій майже фізичній болі, яка пронизувала його недавні слова. 

Вона дивилася на нього, і її душа була сповнена сум'яття. Страх, який він вселяв їй раніше, майже повністю зник, витіснений глибоким, щемливим співчуттям. Вона бачила не просто провідника, не просто Попільного, а покалічену душу, що відчайдушно бореться за право залишатися людиною у світі, який прагнув стерти саме поняття людяності. І вона почувалася… відповідальною? Або, принаймні, причетною до його долі. 

— Сарне, — тихо покликала вона, її голос був м'яким, як дотик пуху. Вона не хотіла порушувати його спокій, але й мовчати було нестерпно. — Як ти? Тобі… тобі не гірше? 

Він повільно, з видимим зусиллям, повернув до неї голову. Темрява під каптуром ворухнулася. 

— Я… буду в порядку, — прошепотів він, голос його був слабким, але вже не таким надтріснутим, як раніше. — Просто… потрібно трохи… часу. Цей попіл… він не любить, коли його… тривожать. Він… мститься. Забирає… сили. 

— Тоді відпочивай, — сказала Ліра наполегливо, але без тіні наказу. — Не говори, якщо не хочеш. Просто… відпочивай. Ми в безпеці. Поки що. 

Він слабко кивнув. Але через деякий час, коли полум'я вогнища почало трохи слабшати, він знову заговорив, його голос був ледь чутний, але кожне слово було наповнене такою тугою, що в Ліри знову стиснулося горло. 

— Ти… ти запитала… чи завжди так. Коли я… кличу його. — Він зробив паузу, немов збираючись з думками, або просто набираючи повітря в легені. — Ні. Не завжди. Іноді… він приходить легше. Коли я… спокійний. Коли всередині… тиша. Але сьогодні… там, зовні… був страх. Твій страх. І… мій. І це… це зробило поклик… сильнішим. І болючішим. 

Ліра слухала, боячись поворухнутися. Він ділився з нею чимось дуже важливим, дуже особистим. Він пояснював їй механізм свого болю, своєї сили. 

— А буває… буває, що він… не слухається, — продовжував Сарн так само тихо, його погляд, здавалося, був спрямований у саму душу вогню. — Коли я… надто слабкий. Або коли… всередині мене… надто багато… того, колишнього. Того, що… він ненавидить. Того, що… хоче жити. 

— Того, що і є ти, Сарне, — м'яко поправила вона. — Справжній ти. 

Він не відповів, але вона побачила, як його рука, що лежала на коліні, ледь помітно стиснулася. 

— Ця Вежа… — раптом промовив він, і Ліра здригнулася від несподіванки цього переходу. — Про яку ти говориш… Вежа Зірок… Ти справді… віриш, що вона… щось змінить? Для тебе? Для… світу? 

Його запитання було наповнене не просто цікавістю. У ньому чулася прихована, майже відчайдушна надія – надія на те, що десь у цьому проклятому світі справді є місце, здатне принести зцілення, здатне повернути світло. 

Ліра подивилася на нього. Зараз, у цьому хисткому світлі вогнища, він здавався їй неймовірно самотнім, загубленим хлопчиком, незважаючи на його зріст і лякаючу ауру. 

— Я не знаю, Сарне, — чесно відповіла вона. — Я не знаю, чи змінить вона щось. Легенди говорять різне. Але… я мушу вірити. Я мушу йти. Бо якщо не буде цієї віри, цієї надії… тоді не залишиться нічого. Тільки попіл. Такий самий, як… — вона осіклася, зрозумівши, що ледь не сказала надто багато, надто боляче. 

Але він, здавалося, зрозумів її. 

— …Такий самий, як усередині мене? — закінчив він за неї, і в його голосі не було образи, лише тиха, гірка констатація. Він помовчав. — Можливо… ти права. Можливо, віра – це… єдине, що не засипати попелом. 

Він повільно підняв голову й подивився в її бік. 

— Розкажи мені… про зірки, Ліро. Які вони? Я… я майже не пам'ятаю. Тільки… яскраві цятки. Далеко-далеко. І… почуття. Якесь… дуже гарне почуття. Коли дивишся на них. 

Його прохання було таким несподіваним, таким простим і водночас таким глибоким. Ліра відчула, як до її очей знову підступають сльози, але цього разу це були сльози не тільки співчуття, а й… якоїсь дивної, світлої радості. Він хотів згадати. Він хотів знати. 

І вона почала розповідати. Про оксамитове нічне небо її дитинства, про міріади сяючих зірок, про Чумацький Шлях, про сузір'я, яким її вчила мати. Вона говорила тихо, її голос обволікав їх, змішуючись із тріском вогнища та завиваннями вітру зовні. Вона говорила про надію, яку несли ці далекі вогні, про мрії, які люди пов'язували з ними, про красу всесвіту, яка колись була відкрита їм. 

Сарн слухав, не перебиваючи, не ворушачись. Ліра не бачила його обличчя, але вона відчувала його увагу – напружену, всепоглинаючу. І їй здавалося, що з кожним її словом темрява в їхній маленькій печері відступає трохи далі, а маленький вогник їхнього вогнища розгорається трохи яскравіше, зігріваючи не тільки їхні тіла, а й їхні зранені душі. 

Шлях уперед був усе ще туманний і небезпечний. Але тепер у них було щось, чого не було раніше – спільна мрія про світло й крихка, але справжня нитка, що зв'язала їх посеред цієї нескінченної попільної ночі.