SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Валимо звідси! — закричав він, коли добіг до них. — Там… там нечисть! Воно… воно не людина! 

Ліра чула їхні перелякані вигуки, квапливі кроки, а потім – тишу. Вони пішли. Злякалися й пішли. 

Тиша, що настала після квапливої втечі бандитів, була оглушливою. Ліра майже не дихала, її вуха все ще ловили фантомні звуки їхніх переляканих криків та човгаючих кроків, що віддалялися в темряву. Попільна суспензія, піднята Сарном, повільно осідала, відкриваючи перед нею його високу, нерухому постать, що стояла біля входу в розколину. Він не ворушився, але вся його поза випромінювала неймовірну втому, немов невидима сила, яку він щойно вивільнив, випила його до дна. 

Повільно, на все ще тремтячих ногах, Ліра вийшла зі свого сховища. Повітря було холодним і вологим, пахло озоном і тим дивним, ледь вловимим запахом, який тепер асоціювався в неї зі здібностями Сарна – запахом самого попелу, але ожилого, наповненого енергією. Вона підійшла до нього, її серце все ще калатало від пережитого жаху і… благоговійного трепету. 

— Вони… вони пішли, Сарне? — її голос був тихим, майже шепотом, немов вона боялася порушити крихку рівновагу, що встановилася після зіткнення. 

Він повільно, з видимим зусиллям, кивнув. Його рука, все ще стискаючи палицю, дрібно тремтіла. 

— Так. Пішли, — його голос був слабким, вицвілим, як старий пергамент. — Гадаю… цього разу… вони не повернуться. Вони… відчули… те, чого бояться більше смерті. 

Ліра дивилася на нього, намагаючись усвідомити те, що сталося. Він не бився, не пролив жодної краплі крові. Він просто… був. І його "буття", його дивна, лякаюча сутність, змусила втекти трьох озброєних, зневірених чоловіків. Це було щось за межею її розуміння. 

Раптом він похитнувся, немов його ноги більше не могли його тримати. Ліра інстинктивно кинулася до нього й підхопила під руку, не даючи впасти. Він був важким, але в його вазі була якась нежива, холодна щільність, від якої по її шкірі пробігли мурашки. Але вона не відсторонилася. 

— Сарне! — вигукнула вона з тривогою, відчуваючи, як він важко спирається на неї. — Що з тобою? Ти поранений? 

Він заперечливо похитав головою, край каптура на мить зісковзнув трохи більше звичайного, і в слабкому, сірому світлі, що пробивалося зовні, Ліра побачила частину його обличчя. Гостре, майже аристократичне підборіддя, вкрите тонким шаром сірого пилу, тонкі, безкровні, але дивовижно правильно окреслені губи. Шкіра була блідою, майже попільного кольору, але під цією безжиттєвістю вгадувалися риси… так, він був симпатичним. Навіть красивим, якоюсь холодною, неземною красою, як статуя, забута богами в цьому померлому світі. Але його очі… вони, як і раніше, були приховані в глибокій, непроникній тіні каптура. 

— Ні… не поранений, — прошепотів він, його дихання було уривчастим. — Просто… втомився. Дуже. Цей… поклик попелу… він… він витягує з мене… те, що ще… залишилося. 

Він відкинув голову назад, важко притулившись до скелі. Каптур знову приховав його обличчя, але Ліра вже побачила достатньо, щоб зрозуміти – під цією маскою Попільного, під шаром пилу та відчаю, ховається не просто тінь, а людина. Людина, чия краса була так само зламана й спотворена цим світом, як і його душа. 

— Тобі потрібно відпочити, — сказала вона м'яко, але наполегливо. Почуття тривоги за нього пересилювало залишки страху. Вона зрозуміла – його сила, його унікальність мали свою ціну, і зараз він був неймовірно вразливим. — Підемо глибше в печеру. Там має бути безпечніше. Я… я розведу вогонь. 

З її допомогою, спираючись на неї та на свою палицю, Сарн повільно добрів до того невеликого закутка в глибині розколини, який вони пригледіли раніше. Він важко опустився на землю, притулившись до холодної кам'яної стіни, і заплющив очі (чи так здалося Лірі під каптуром). Його дихання було рівним, але дуже поверхневим, немов він ледь знаходив сили, щоб вдихати це важке, затхле повітря. 

Ліра швидко зібрала залишки сухих гілок та трісок, які вони не використали минулої ночі. Її руки тремтіли, але вона впоралася, і незабаром маленький, нерівний вогнище знову затанцював у темряві, відганяючи морок та вогкість. Полум'я освітило їхній тісний сховок, і Ліра сіла поруч зі Сарном, підклавши під себе свій мішок. 

Вона дивилася на нього. Він сидів нерухомо, занурений у якусь свою внутрішню тишу. Його обличчя, знову приховане каптуром, було звернене до вогню, і в його відблисках її уява домальовувала ті риси, які вона встигла розгледіти – тонкі, майже аристократичні, зараз спотворені невимовною втомою та болем. Він був як занепалий ангел, вигнаний з раю й змушений брести по попелищу світу, несучи на собі печатку своєї трагедії. 

Мовчання між ними було незручним, але не ворожим. Ліра розуміла, що він віддав багато сил, щоб захистити їх, і тепер йому потрібен спокій. Але вона не могла позбутися запитань, які роїлися в її голові. 

— Це… це завжди так? — нарешті тихо запитала вона, боячись порушити його крихкий стан. — Коли ти… використовуєш… це? 

Він не відкривав очей, але його губи ледь помітно ворухнулися. 

— Так, — прошепотів він, його голос був ледь чутний за тріском вогню. — Щоразу… як віддати… частину себе. Частину… того, що ще… пам'ятає. 

Ліра відчула, як її серце стискається від співчуття. Кожна демонстрація його сили була актом саморуйнування, повільним вмиранням тієї людяності, за яку він так відчайдушно чіплявся. 

— Тоді… тоді не потрібно, — сказала вона гаряче. — Ми… ми знайдемо інший спосіб! Я… я буду битися! 

Він повільно відкрив очі – чи, радше, тінь під каптуром стала трохи глибшою, немов він справді подивився на неї. 

— Ти… не зможеш… проти всіх, — промовив він, і в його голосі прозвучала слабка, гірка посмішка. — А я… я не дозволю… щоб з тобою… щось трапилося. Не після… всього. 

Його слова, прості, сказані майже без сил, вдарили Ліру в саме серце. Він не дозволить. Він, хто сам був на межі, хто втрачав себе з кожним таким проявом сили, був готовий жертвувати собою заради неї.