SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Сарн повільно кивнув. 

— Схоже на те. Вони… шукають здобич. Тих, хто слабший. 

У його голосі не було страху, але була холодна, розважлива настороженість. Він озирнувся, шукаючи сховок. Неподалік чорнів вхід у неглибоку печеру або розколину в скелі. 

— Туди, — коротко вказав він. — Швидко. І… не галасуй. 

Вони ковзнули у вузький прохід, ховаючись у тіні скель. Розколина була неглибокою, радше виїмкою, ніж справжньою печерою, але вона давала хоч якийсь сховок і дозволяла їм залишатися непоміченими, якщо тільки бандити не підійдуть впритул. Сарн притиснувся до скелі біля входу, виглядаючи назовні, його постать майже зливалася з камінням. Ліра причаїлася поруч із ним, її серце калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт чути на всю околицю. 

Вони чекали. Час тягнувся болісно довго. Зовні долинали все чіткіші звуки – кроки кількох людей, приглушені голоси, грубий сміх. Вони були близько. Дуже близько. 

Ліра бачила, як напружилися плечі Сарна. Він не рухався, але все його тіло було втіленням готовності. Вона сама стиснула руків'я ножа так сильно, що побіліли кісточки пальців. Що буде, якщо їх виявлять? Чи зможуть вони відбитися? Сарн був сильний, вона знала це. Але проти кількох озброєних і зневірених людей… 

Вона подивилася на Сарна. Навіть у напівтемряві розколини вона бачила, як змінилося його обличчя – чи те, що було приховане під каптуром. Зникла та крихка відкритість, яка почала з'являтися в ньому останніми днями. Повернулася крижана маска, але тепер у ній було не байдужість, а щось інше – холодна, стримувана лють? Чи це була просто гранична концентрація? 

Голоси зовні стали гучнішими. Здається, вони зупинилися зовсім поруч із їхнім сховищем. Ліра затамувала подих, боячись поворухнутися. Один необережний рух – і все буде скінчено. Вона відчувала, як Сарн поруч із нею теж завмер, перетворившись на камінь. Напруга досягла межі. Що ж буде далі? 

Ліра майже не дихала, прислухаючись до кожного звуку зовні. Голоси бандитів були грубими, мова – уривчастою й вульгарною. Здається, вони зупинилися зовсім поруч, можливо, обговорюючи, куди рушити далі, або просто переводячи дух. Вона чула, як хтось із них сплюнув, як брязнула зброя. Серце Ліри завмирало при кожному такому звуці. Вона щільніше притиснулася до холодної, вологої скелі, намагаючись стати якомога непомітнішою. 

Вона подивилася на Сарна. Він, як і раніше, стояв біля входу в розколину, не ворухнувшись, його силует ледь вгадувався в густіючих сутінках. Але Ліра відчувала вихідну від нього напругу – не страх, а радше енергію стиснутої пружини, готової будь-якої миті розпрямитися. Вона бачила, як його пальці повільно, майже мимоволі стискаються й розтискаються на древку палиці, яку він тримав у руці. 

«...пусто тут, як у черепі старого Грізлі,» — долинув до них грубий голос зовні. — «Ні душі, ні припасів. Тільки попіл та каміння. Даремно тягнулися в ці гори.» 

«А ти що хотів, оазис знайти?» — відповів йому інший, більш глузливий голос. — «Жратва сама в рот не полізе. Треба шукати. Може, хтось розумніший за нас тут схованку влаштував.» 

«Або хтось сам тут ховається,» — промовив третій, і його голос прозвучав небезпечно близько. — «А, падальники?» 

Ліра здригнулася. Невже їх помітили? Вона подивилася на Сарна, очікуючи його реакції. Але він залишався нерухомим, лише його голова під каптуром ледь помітно повернулася в бік звуку. 

Зовні почулися кроки. Хтось наближався до їхнього сховища. Ліра затамувала подих, її рука стискала ніж до болю. Зараз. Зараз усе вирішиться. 

Перед входом у розколину промайнула тінь, а потім з'явилася й сама постать – кремезний, бородатий чоловік у рваному, брудному одязі, з грубою саморобною сокирою за поясом. Він заглянув у розколину, його очі, маленькі й злі, як у тхора, намагалися пронизати напівтемряву. 

— Ану, хто тут у нас? — прогарчав він, зробивши крок усередину. — Вилазьте, щури, поки я вас димом не викурив! 

Серце Ліри шугнуло. Їх виявили. Вона вже приготувалася до найгіршого, її пальці побіліли на руків'ї ножа. 

Але тут Сарн ступив уперед, виходячи з тіні розколини назустріч бандиту. Він рухався плавно, майже безшумно, і його висока, темна постать, що раптово виросла перед чоловіком, змусила того відсахнутися. 

— Іди геть, — голос Сарна прозвучав тихо, але в ньому була така крижана, нелюдська сила, що навіть грубий бандит на мить остовпів. Це не був голос жертви чи переляканого подорожнього. Це був голос самої Пустки, древньої та безжальної. 

Чоловік швидко оговтався від початкового шоку. Він вищирився, оголюючи гнилі зуби. 

— А то що? Налякаєш мене своєю рясою, опудало? — він презирливо сплюнув. — Вас тут двоє, як я бачу. Ділити будемо чесно. Все ваше – наше. А якщо дівка симпатична… 

Він не встиг договорити. Сарн зробив ще один крок, і його рух був стрімким, як удар змії. Він не атакував. Він просто… змінився. Повітря навколо нього немов згустилося. Попіл, що лежав на землі та на його одязі, ледь помітно заворушився, піднявся легкою, майже невидимою суспензією. І від нього почала виходити хвиля такого крижаного, потойбічного жаху, що в бандита очі вилізли з орбіт. Він не бачив нічого конкретного – Сарн все ще стояв, огорнутий тінню свого каптура, – але він відчував. Відчував щось давнє, чуже, що не належало цьому світу. Щось, що змушувало його тваринний інстинкт вити від жаху. 

— Щ-що за… — прохрипів бандит, його обличчя спотворилося від страху. Він позадкував, спотикаючись. — Ти… ти не людина! Ти… 

Сарн повільно підняв руку, і попільна суспензія навколо нього закружляла сильніше, ховаючи його постать у сірому, мерехтливому тумані. 

— Я сказав… іди геть, — повторив він, і його голос тепер звучав глухо, немов долинав із глибини століть. — І не повертайся. Ніколи. 

Бандит не став чекати третього попередження. Він розвернувся і, спотикаючись та бурмочучи прокльони, кинувся геть від розколини, до своїх товаришів.