SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Його слова були як вирок. Ліра опустила голову, відчуваючи, як її покидають останні сили. Невже це кінець? Невже її мрія про Вежу Зірок, про чисте небо, так і залишиться нездійсненною, похованою тут, у цій підземній темряві? 

— Але ж мусить бути якийсь вихід! — вигукнула вона майже з відчаєм, її голос луною відбився від стін. — Ми не можемо просто… здатися! 

Сарн підняв руку, закликаючи її до тиші. Він знову прислухався, його голова під каптуром повільно поверталася, немов він сканував навколишній простір не тільки слухом, а й якимись іншими, невідомими їй почуттями. 

— Є… ще один шлях, — нарешті промовив він, і Ліра підвела на нього голову, її серце забилося частіше. — Але він… він дуже небезпечний. Набагато небезпечніший, ніж зустріч з "Порожніми". 

— Що за шлях? — швидко запитала вона. Будь-яка небезпека здавалася їй зараз кращою за повільне згасання в цій пастці. 

— Глибоко під нами… — Сарн вказав палицею на підлогу печери. — Є… старі вентшахти. Дуже давні. Ще… до того, як усе почалося. Вони ведуть… далеко. Можливо, навіть… за межі цих пагорбів. Але… вони вузькі. Темні. І… там… мешкає щось інше. Не "Порожні". Щось… давнє. І голодне. Те, що… не любить світла. І не любить… живих. 

У його голосі було стільки прихованого жаху, коли він говорив про ці шахти, що в Ліри по спині знову пробігли мурашки. Якщо навіть Сарн, що знав цей світ як свої п'ять пальців, так відгукувався про цей шлях, значить, він справді був смертельно небезпечний. 

— Але це… це наш єдиний шанс? — запитала вона, дивлячись йому в обличчя, чи туди, де воно мало бути під каптуром. 

Він повільно кивнув. 

— Я думаю… так. Або ми ризикуємо там… або… нас знайдуть тут. І це… буде гірше. 

Ліра закусила губу, обмірковуючи його слова. Давні шахти. Щось давнє й голодне. Це звучало як сцена з найстрашніших казок її дитинства. Але альтернатива – бути розірваною на шматки бездушними тваринами – була ще жахливішою. 

— Добре, — нарешті сказала вона, і її голос, на її власне здивування, прозвучав твердо й рішуче. — Я готова. Веди. 

Сарн подивився на неї, і на мить Лірі здалося, що в глибині його каптура блиснув вогник… здивування? Чи поваги? 

— Ти… ти смілива, Ліро, — промовив він тихо. — Сміливіша, ніж думаєш. 

Він озирнувся, потім вказав на непримітну тріщину в підлозі, біля самої стіни, завалену камінням та сміттям. 

— Ось. Звідси… можна спробувати спуститися. Але… це буде нелегко. І… шумно. Нам потрібно… поспішати. І бути… дуже, дуже тихими. 

Він підійшов до тріщини й почав обережно розбирати каміння, намагаючись робити якомога менше шуму. Ліра приєдналася до нього. Їхня остання свічка майже догоріла, і вони працювали в згущуваному напівтемряві, їхнє дихання було уривчастим, а серця стукали в унісон від страху та напруги. 

Кожен зрушений камінь, кожен шерех здавався їм оглушливим у цій напруженій тиші. Зовні, за поворотом тунелю, все ще чулося віддалене бурмотіння "Порожніх", і Ліра знала, що в них дуже мало часу. 

Нарешті, під камінням відкрився вузький, майже вертикальний лаз, що йшов у непроглядну темряву. Звідти тягнуло могильним холодом і якимось дивним, важким запахом – запахом сирої землі, застояної води й… чогось іще. Чогось давнього й чужого. 

Сарн подивився на Ліру. Їхня остання свічка майже згасла. 

— Ти… готова? — запитав він, і в його голосі, незважаючи на всю його звичайну стриманість, чулася тривога. 

Ліра глибоко зітхнула, збираючи всю свою волю в кулак. 

— Так, — відповіла вона. — Веди. 

Сарн кивнув. Він першим почав спускатися в темний провал, його висока постать зникла в ньому, немов тінь, поглинута темрявою. Ліра, завагавшись лише мить, зробила крок і почала свій спуск у невідомість, у серце давніх, забутих шахт, де, можливо, їх чекала смерть… або порятунок. Світло свічки остаточно згасло, і темрява зімкнулася над ними. 

Темрява, що зімкнулася над ними після того, як згасла свічка, була абсолютною. Не просто відсутність світла, а густа, майже відчутна субстанція, яка тиснула на очі, на вуха, на саму свідомість. Ліра ніколи в житті не відчувала нічого подібного. Вона чіплялася за холодні, слизькі камені лазу, її пальці намацували виступи та заглиблення, а серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Кожен шерех, кожен скрегіт її черевиків об камінь віддавався в цій дзвінкій тиші оглушливим гуркотом. 

— Сарне? — прошепотіла вона, її голос тремтів, гублячись у темряві. — Ти тут? 

— Тут, — пролунала його тиха, хрипка відповідь звідкись знизу. Він був зовсім поруч, але в цій непроглядній темряві вона не могла його бачити, лише відчувала його присутність по ледь чутному шереху його рухів. — Обережніше. Камені… можуть бути… нестійкими. 

Ліра продовжувала спускатися, її тіло було напружене до межі. Лаз був вузьким, майже вертикальним, і їй доводилося рухатися дуже повільно, спираючись спиною та колінами об протилежну стіну. Повітря тут було важким, спертим, з тим самим дивним, неприємним запахом, який ставав усе сильнішим у міру того, як вони заглиблювалися вниз. Запах давнього пилу, гниючої органіки й чогось іще… чогось живого, але нелюдського. 

— Як… як ти бачиш тут? — запитала Ліра, не в змозі стримати питання, яке мучило її. Вона не бачила абсолютно нічого, навіть обрисів власних рук. 

— Я… не бачу, — відповів Сарн після невеликої паузи. — Я… відчуваю. Цей… попіл… він скрізь. Навіть тут. Він… говорить зі мною. Показує… шлях. І… те, що приховане в темряві. 

Його слова не заспокоїли Ліру, а радше навпаки – посилили її тривогу. Відчувати шлях через попіл… це було за межею її розуміння. Але вона знала, що зараз її життя повністю залежить від його дивних, лякаючих здібностей. 

Спуск здавався нескінченним. Ліра втратила будь-яке відчуття часу та простору. Вона просто рухалася вниз, у темряву, довіряючись голосу Сарна, який час від часу попереджав її про черговий виступ або неміцний камінь. Її руки та коліна були обдерті в кров, м'язи боліли від напруги, але вона вперто продовжувала спускатися. Страх перед тим, що могло чекати їх унизу, був сильнішим за біль та втому.