Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Що відчувають діти, які в одну мить втратили обох батьків, знає тільки Бог. Таке не можливо ні уявити, ні зрозуміти.

Війна розривала сім'ї, нищила родини... Хто залишався на окупованих територіях потерпав не менше за тих, кому припало жити у прикордонних областях.

В київському дитячому будинку "Малятко" знаходилося декілька діточок, які залишися сиротами через воєнні дії. На разі про їхніх родичів інформації ще не було. Труднощі виникали тому, що найближча рідня або знаходилася на окупованих територіях або відносилася до внутрішньо переміщених осіб.

Зоряна уже втретє заходила до директора дитячого будинку, щоб отримати хоча б якусь інформацію про найменших вихованців.Протягом місяця дівчина штурмувала органи опіки. Але поки що без результатів.

Ще в Польщі вона натрапила на організацію, яка займалася пошуком родин для дітей-сиріток. Як виявилося, там було чимало представників-українців. Та це й не дивно. Скільки людей змушені були залишити свої домівки і просити прихистку за межами України. У кожного свої причини, свої обставини. Щастя, коли за кордоном уже були облаштовані близькі люди, переважно заробітчани. Але значно більше було тих, хто їхав навмання. А в Україні залишалися родичі, яких уже могло й не бути...

Діти потребують любові, турботи, тепла, підтримки. Це найбільш незахищені верстви населення, як зазначалося у відомствах. А для себе Зоряна зрозуміла, що це найбільш вразливі серця. Тож старалася максимально вникати у справи, аби допомогти крихіткам якнайшвидше опинитися в родинному колі. Звичайно, родичі бувають усякі і за характером, і за поведінкою, і за поглядами на життя. Тому роботи додавалося.

Як зараз їй пригодилася б допомога від правоохоронців. Але ж не заявишся просто так у відділок із вимогою перевірити таких і таких людей.

Був у неї один майже знайомий працівник поліції із місцевих. Та якось усе не наважувалася до нього подзвонити.

Номер телефону отримала від Оксани. Тоді, на дні народження Ілони, неодноразово згадувалося ім'я лейтенанта поліції Кузьменка Артура Олександровича. Найдужче вихваляла офіцера Ілонина бабуся. Розказувала який він добрий, чуйний, завжди привітний. Зоряна вірила розповідям, бо чоловік і справді поводився ввічливо і привітно навіть із незнайомими. А може це по службі так вимагається?

І ось через кілька тижнів дівчина сама попросила додаткову інформацію про правоохоронця. До Ніни Василівни, бабусі Ілонки, не хотілося звертатися. Чомусь Зоряні здавалося, що літня пані вирішила посватати поліцейського до западенки.

Східняки, западенці, столичники... − все з говірок старших поколінь. Це молодь уже більше говорить львів'яни, харків'яни, кияни, донеччани... Хто розумів, той не ображався. У Зоряни була весела вдача, тому на ось те бабусине "западенка" тільки посміхалася.

Оксана працювала менеджером в одному із супермаркетів. Додому поверталася пізно увечері. Чоловік все ще працював на Харківщині. Тож маленька донечка залишалася під наглядом бабусі. Щоб обом жінкам було спокійніше, взяли номери кількох відповідальних чоловіків, в тому числі лейтенанта поліції Артура Олександровича. Це все Ніна Василівна постаралася.

Оксана ще жодного разу не скористалася номером. А на прохання Зоряни відреагувала з розумінням. Коли мова йде про благополуччя дітей, потрібно використовувати всі можливості.

Поштовхом до дзвінка лейтенанту стала зустріч з чотирирічною дівчинкою. Зоряна якраз виходила з дитячого будинку, коли до неї підбігло сірооке кучеряве дівча.

− А знайдеш мою маму, − пильний погляд довірливих оченят зазирнув в саму душу дорослої людини.

− Машка, не чіпляйся до чужої тітки, − тут же десь узявся такий самий сіроокий хлопчисько років семи.

− Поганий блат! − вигукнула дівчинка і побігла в середину будинку.

− Вибачте нас. Ми тут недавно. Чекаємо свою тітку, щоб забрала до себе. 

− Вона скоро має по вас приїхати? − Зоряна не змогла нічого запитати про батьків.

− Шукають її. А ми чекаємо.

− Значить, скоро знайдуть. А тітка живе у Києві?

− Так. Але до нас давно не приїжджала.

− А ви звідки?

− Донецькі ми, − хлопчина більше нічого не сказав, розвернувся і подався до будинку.

Напевне вирішив, що досить розмов із чужою тіткою. До сестрички пішов старший брат. Сам ще зовсім дитина, а мусив подорослішати. Безтурботне дитинство вкрала кривава і жорстока, без краплі жалю війна...