Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Нам необхідно геть обірвати зв’язки з Вольферами, – несподівано змінила тему мачуха. – Я багато про це розмірковувала, і тепер достеменно знаю, як саме вчинити.

– Гаразд, цікаво буде дізнатися.

– Наша спільна ланка ланцюга – це мисливець. Не всі, лишень один. Він вистежував нас біля входу до маєтку, бачив кожного в обличчя, і ми, напевно, ще станемо його жертвами. Мисливця треба випередити, знищити, перш ніж він позбавить нас життя, як це Гарі зробив зі свідком.

– Ви притомні, панно? Як ми його вистежимо, як…

– Наразі варто розпочати відстежування.  У цьому нам стануть у пригоді інші мисливці – не на перевертнів, а на звірів. Вони часто блукають лісом, навіть узимку, і наш приятель теж там вештається. Пам’ятаєш, що розповідав Герман? Мідний медальйон дають за вбивство, та не завжди людини. Перевертні наслідують звірів, але не заважають людям. Тобто швидше за все вони полюють у лісах на тварин.

– А до чого тут той навіжений? Невже, він нападає на всіх, хто заходить до лісу?

– Ні. Та на його тілі ти помітив хвости. Мисливець ганяється за вовками, убиває їх і чіпляє як трофеї. Це буде хоч якась зачіпка.

Леон був шокований таким плином думок. Правду кажуть про тих, кого заганяють у глухий кут – вони вириваються із зашморгу з подвоєними силами. Та й сам трунар підтримував цю ідею, урешті-решт зашморг у них був спільний.

– Під яким же приводом ми допитуватимемо мисливців? Вони точно розкажуть усім про наші запитання, тому нам потрібне алібі.

– Не знаю, поки що я нічого не знаю, мені потрібен час, аби все обміркувати, але й ти не тупцяй на місці – у тебе більше досвіду в перемовинах.

– Як скажете, мачухо.

До початку лютого жодних дій не було – Бенджамін, неначе відчуваючи певні інтриги у власній господі, завалив їх роботою, та й путніх ідей нікому на думку не спадало. Поштовх до початку розслідування отримав Леон, і сталося це, коли юнак переймався своїм хобі – майстрував прикраси. Одна титулована особа дізналася про талант трунаря й таємно попросила зробити подарунок для її сина – ніж, інкрустований каменями. Уже надвечір він стояв біля спальні мачухи з цим  ножем.

Скидалося на те, що наче пасинок вирішив їй укоротити віку, Адріана навіть руки підняла, захищаючись, однак Леон хутко заспокоїв її.

– Цей ніж – розв'язання наших проблем. Я знаю, яким чином нам розпитати мисливців, не накликавши на себе підозри. Повідомлю, що хтось викрав зброю з моєї колекції, і що я не бажав би надавати цій справі розголосу. Перші в списку ті, хто ножами користується, а мисливці й беруть їх, аби здирати шкури.

– Можна спробувати. Тільки я маю піти з тобою.

– У жодному разі! Двоє привертатимуть забагато уваги. Сам на сам, лише так з'ясовуються подібні питання. Ви ж бо стверджували, що я майстер із перемовин, то наразі довіртеся мені.

Невеличка пауза. Правою рукою Адріана накручувала пасмо волосся, а тоді відпустила, зробивши глибокий вдих, так здолала бажання розпочати скандал і спокійно відповіла:

– Гаразд, іди сам, однак, коли повернешся, то розповіси мені про все.

– Певна річ. Ми в одній могилі й нікуди одне від одного не подінемося.

Пасинок пішов геть, проте мачуха не надто вірила в його щирість. Вірогідно, що він залишить її, коли загроза нависне над життям дівчини, як учинив із Райдо. Вона вирішила не сидіти на місці та провести власне розслідування. Точніше, тоді, як Леон вирушив до мисливців, дівчина навідала місцевих робітників у барі.

Правду кажучи, Адріані було набагато складніше впоратися зі своєю метою. По-перше, син трунаря мав право в будь-який час дня й ночі без зайвих пояснень залишати оселю, по-друге, мав  власні кошти, по-третє, репутацію серед містян, якщо люди йому не довіряли, то хоча би воліли не сперечатися, аби не опинитися після смерті у вигрібній ямі.

З першою проблемою дівчина впоралася: вона вмовила Мелінду помінятися обов’язками. І поки служниця чистила надгробки в родинному склепі, господиня сама мала сходити на ринок за продуктами. Користуючись тим, чому колись її навчив свинопас, дівчина поторгувалася й зекономила трохи грошей, після чого миттю побігла до найближчого бара.

Усередині все тхнуло брудом і дешевим пивом, за потемнілими стільцями сиділи гладкі та смердючі робітники, які вже встигли нализатися. Нижчий клас – клали дороги, орали поля, дехто спав на сіннику й ніколи не бачив ліжка. Для таких  один золотий уважався премією. І якщо для знаті привілеями були сади, ставки, карети, коні або коштовності, то для таких людців показником заможності слугував ступінь сп’яніння, бо в кого порожні кишені, тому не наливають.

Щойно панна переступила поріг, як усі погляди вп’ялися у неї. Ігноруючи їх, та гордо тримаючи голову – так її навчала ще мати – місіс Тейкер рушила до господаря закладу. З кожною секундою перебування тут трунарка відчувала тиск – це місце намагалося її виплюнути, тут вона була зайвою.

– Що привело гарну дівчину в таке місце? Наша таверна не може дозволити собі куртизанок, – чухаючи бороду, зауважив господар.

– Я б і сама не воліла заходити сюди, однак мій пасинок попрохав поговорити з вами. Леон Тейкер, чи знайоме вам це ім’я? – завзято спитала мачуха. Вони можуть піти супроти слабкої дівчини, та чи підуть супроти родини Тейкерів?