Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

23

Єва

 

— Поклич Ладу, — тихо, але різко каже Андрій, і я розумію: терпець йому остаточно урвався.

 

Льошка киває, а я вже збираюся піти, коли голос за спиною змушує мене здригнутися.

 

— Нікого не треба кликати.

 

Я різко обертаюся — Лада стоїть у дверях, спокійна, навіть якась… байдужа. Як ніби вона не розуміє, що зараз тут можуть початися справжнісінькі розбірки.

 

Андрій повертається до неї з таким виразом обличчя, що я автоматично роблю півкроку назад. Це не просто злість. Це майже тваринна лють, від якої повітря в кімнаті стає важким.

 

— Лада, — каже він рівним, небезпечним голосом, — зараз ти дуже добре подумаєш. І дуже чесно розкажеш, що, чорт забирай, було насправді. Бо якщо я відчую хоч крихту брехні…

 

Він робить крок до неї, нахиляється зовсім близько і завершує майже шепотом:

 

— Я задушу тебе власними руками.

 

Я ледь чутно видихаю. Ну, чудово. Просто ідеально. Тепер ще й за убивство Лади відповідати.

 

Льошка відкидається на спинку стільця і протягує:

 

— Цілком підтримую тебе, брате!

 

Я хочу спробувати зняти напругу, але моя увага прикута до Лади.

 

Вона не відходить, не відводить погляду, навіть не здригається. І я не знаю, що більше лякає: Андрій, який ось-ось вибухне, чи ця дівчина, яка стоїть перед ним і виглядає так, ніби їй уже нічого втрачати.

 

Лада важко зітхає, обводить нас поглядом і нарешті каже:

 

— Я вирішила допомогти тобі, Льоша.

 

Тиша. Напружена, вибухонебезпечна, така, що в ній можна почути, як десь далеко потріскує вогонь у каміні.

 

— Що ти сказала? — Маршал підривається з місця так швидко, що стілець падає на підлогу.

 

Очі палають, кулаки стиснуті. Я, як людина, що цінує своє життя, автоматично хочу сховатися за найближчою шафою.

 

Але Лада стоїть спокійно, тільки плечі трохи напружені.

 

— Мені було соромно, — каже вона, піднімаючи підборіддя. — За те, як я з тобою вчинила. І я вирішила допомогти.

 

— Допомогти? — Льоша сміється. Ні, не сміється. Істерично регоче. — Господи, я цього не витримаю. Це… це просто якийсь абсурд!

 

Лада знову напружується. Її очі спалахують, губи стискаються в тонку лінію.

 

— Я завжди тебе кохала! — вибухає вона. — Але ти ніколи не сприймав мене серйозно! Я хотіла довести, що я не просто красива лялька, що я теж чогось варта!

 

— Довести?! — Маршал кидає на неї такий погляд, що навіть я би злякалася. — Ладо, мені ніколи цього не потрібно було! Я кохав тебе! Чи ти це взагалі розумієш?!

 

Вона здригається, але тримається.

 

Його голос опускається до небезпечного шепоту.

 

— Я тобі довіряв, Ладо. А ти що зробила? Украла мої гроші. Та хрін з ними, з грошима! Ти… ти ж мене зрадила.

 

Тиша.

 

Я дивлюся на Ладу. Її руки тремтять, губи стиснуті, очі блищать. Вона робить вдих, видих.

 

— У мене не було вибору.

 

— Та ну?! — Маршал розводить руки. — Ще один стандартний виправдовувальний монолог?

 

— У мене був борг, Льоша! — вигукує вона, зриваючись. — Великий борг перед дуже поганими людьми! І якщо б я не зробила того, що вони сказали, то вбили б не тільки мене, а й тебе теж!

 

Шок.

 

І не тільки в Льоші.

 

Я бачу, як змінюється вираз обличчя Андрія. Льоша наче застиг. А Лада… Лада вже не тримається. Сльози течуть по її щоках, але вона говорить, говорить, бо більше не може мовчати.

 

— Артем вплутав мене в лайнову аферу. Тоді я думала, що це просто легкі гроші. Але коли серйозні люди почали за мною полювати, він прийшов, наче спаситель. Сказав, що вирішить проблему… І вирішив. Тільки не безкоштовно.

 

Вона облизує пересохлі губи.

 

— Він сказав, що тепер я винна йому. І що час від часу я буду для нього “працювати”. Однією з цих «робіт» став ти.

 

Льоша сміється. Глухо, з недовірою.

 

— Ага. Тобто тепер я не людина. Тепер я робота.

 

— Спочатку… так, — зізнається Лада, її голос зривається. — Але потім… Я дійсно закохалася в тебе. І сказала Артему, що більше не буду виконувати його накази.

 

Андрій робить крок уперед.

 

— Які накази? Що саме він вимагав?

 

Лада переводить на нього погляд, і в її очах такий розпач, що навіть я відчуваю, як стискається серце.

 

— Він хотів, щоб я знищила Льошу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍