Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Сад Забуття залишився перейденим етапом на дорозі до Каменю. Можна сказати, увесь цей світ – етап. От тільки чого? До чого він рухається? Вірогідно, що навіть, якщо йому вдасться все змінити, на цьому це так просто не закінчиться. Обов’язково буде продовження цього шляху. Шляху до розуміння цього світу.

До цієї поїздки він був звичайною людиною, а тепер… Тепер про нього такого вже не скажеш. Він змінився, хоча точніше просто змінив своє світобачення, почав бачити деталі, які можуть вести в інші кутки цього світу.

– Не забувай, що у нас все ж таки час. Варто вирушати, інакше можемо не встигнути до опівночі. – Майкл зітхнув і підвівся. Його погляд досі блукав садом, хоч думками він був ще далі, – Сподіваюся після сьогоднішнього твоя впевненість підніметься. Тепер ти знаєш, що можеш долати стільки, скільки потрібно, адже раніше не підозрював цього.

– Раніше я не підозрював, що ельфи існують, – мовив Майкл з усмішкою, від чого обоє розсміялися, наче давні знайомі.

– Цей світ набагато ширший, ніж ми думаємо. Навіть якби ми заповнили наш мозок інформацією про нього на повну, він не вмістив би й тисячної частки усієї своєї величі…

– Невже аж такий? Але де ж тоді його межі?

– Вони у Безмежності, мій друже. От тільки її осягнути можуть не всі. Це теж штука, своєрідна, але дивовижна.

– Добре було б зрозуміти основи цього світу, перш ніж переходити до всього іншого.

– Хе, – задумливо фиркнув Дерек, – Основи… Якби вони були! Насправді ж всі основи нам відомі. Приміром, ми знаємо поняття життя, смерті та дійсності. Ось і все. Усе інше вже не в наших фізичних можливостях сприйняття.

– Життя, смерть і дійсність, – Таємниче повторив Майкл, – Хочете сказати все крутиться навколо цього?

– А чого ж іще? Ми маємо дві дороги – у цей світ і з нього. Кожну з цих доріг ми можемо не лише бачити, а й відчувати. Наприклад, зараз ти чітко розумієш, що живий. Це й називається дійсністю… – Лісова дорога ставала все крутішою, тому доводилося дивитися під ноги, аби не полетіти вниз шкереберть. Шлях звивався між сосен, які змінювали ялини, а їхнє коріння все частіше виходило на поверхню.

– Ми що, піднімаємося у гори? – Несподівано запитав Майк.

– Бачу ти розумієшся на природі. Все правильно, Камінь на одній з цих вершин.

– Я люблю природу. У нашому світі я багато часу проводив надворі. Природа, дійсно, затягує, коли довго живеш на ній. Від цього починаєш краще розуміти не лише себе, а й оточення. Вона – як лікувальний бальзам.

– У нас вона є частиною життя. Чому ми по твоєму не живемо у містах, як-от ви? Для нас гармонія є однією з основ життя. Якби ми порушили її, ми б порушили правила нашого світу. – Після цих слів Майклу одразу згадалися тисячі заводів, потужні та голосні міські агломерації, відбиток, який людство залишило після себе на планеті.

Віхола серед цих гірських стежок вже нагадувала буревій, та за теплою розмовою та душевною стійкістю обох мандрівників, її дія нівелювалася. Десятки, сотні, тисячі метрів відчувалися, як один крок, який вони ступали разом. Двоє істот з різних світів, що раніше не знали одне одного, утворили непоганий дует, долаючи перешкоди разом. Для них вже не було перепон, адже вони знали, до чого йдуть. Вони знали, що скоро прийдуть до моменту, задля якого доклали стількох зусиль. Сяюча цятка вгорі, що й була Каменем Забуття лише нагадувала про це, наближаючись щосекунди…