Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Розділ 16 “Дорога у гори”

– Майк! НЕГАЙНО тікаймо звідси! – Дерек схопив хлопця за руку й обоє не чуючи ніг побігли так швидко, як тільки могли, доки навколо них розгоралося щось схоже не апокаліпсис: льодові скульптури йшли тріщинами та під завиваючі звуки чи то вітру, чи своїх страждань, оживали, з хрускотом розгиналися і поки що тільки очима супроводжували втікачів.
Втім для радості було мало причини, бо з кожною наступною секундою, вони ставали все швидшими, а кінця Парку Забуття ще й навіть не було видно.

– Якого біса тут коїться?!

– Я ж казав: не дивись їм у вічі! У цього місця є свої особливості, тому тепер єдиний спосіб вижити – вибратися! – З жахом в очах Майкл краєм ока помічав, як змінювалися стогони, стаючи гучнішими; як ламався лід, вивільняючи напівскрижанілих постатей; як вони кволо, але з тим самим палаючим блакитним вогником в очах робили свої перші кроки, немов після довгого сну.

Вже неподалік його вуха пролітали загострені, холодні та смертельно блакитні сюрикени зі шматочків льоду.

Свист навколо частішав, тому час від часу за криками Дерека доводилося пригинатися.

– ЗАРАЗ! – Щодуху заволав він й обоє ледь не впали він такої різкої команди, яка, щоправда, врятувала їм життя. При чому вже вкотре. – Якщо ми не встигнемо звідси забратися вчасно, у нас вже не буде такої можливості, тому прискорся – часу мало!

Сніг летів в обличчя з особливою силою, вітер немов теж ожив, а жахіття ставало ближчим.

Воно змушувало зібрати всі сили в кулак і використати їх, аби вижити. Це зараз було головною метою.

Крижані сюрикени дещо почастішали. Тепер вони літали навколо вже чи не щосекунди, але навіть це вже було не такою великою проблемою, як дещо інше, а саме величезний крижаний Голем, що з ревом повстав просто з-під льоду. Його важкі кроки та повільні рухи робили монстра легкою мішенню для стріл Дерека. За мить у руках ельфа вже був лук, з якого стрімко вилетіла стріла, пронизавши кам’яну чотириметрову постать.

Кричучи від болю, він зіп’явся на ліве коліно і на деякий час дезорганізувався, втративши увагу.

– Вперед! Поки він не бачить! – Обоє встигли швидко оббігти перешкоду, яка вже не була такою загрозливою, – Ще трохи! Цей сад не такий великий, як здається!

– Не бачу кінця, де ж він? – Захекано відповів Майк, ледве встигаючи за Дереком, який бігав неочікувано швидко. Хтозна, може, у нього вже був досвід втечі у цьому місці. 

– За тими високими скульптурами на постаменті! Вони закривають тобі вид, але не це має зараз нас хвилювати, а дещо інше. Пригнися! 

– Чорт! Це було близько! – Прохід, що утворився між живих скульптур, що йшли справа і зліва, все звужувався. Це виглядало як оточення, яке за декілька хвилин могло стати фатальним.

– Зробіть щось! Ми на межі життя і смерті!

– Просто біжи! Ще є шанс вибратися!

– А якщо вони таки поцілять? Або оточать нас?

– БІЖИ! – Льодяний вихор навколо розростався, від тисяч звуків навколо закладало вуха, а сил ставало все менше.

Перед очима хлопця все сплуталося – він не звик бігти так довго, тому відчуття страху, виснаження і втрати контролю над ситуацією відчувалося інакше. Ставало зрозумілим, що єдиний варіант вийти з такого становища – дійсно, докласти надзусиль. Майкл розумів це, тому, захопивши ротом великий об’єм повітря, надав своїм ногам максимально можливого прискорення, не просто діставшись Дерека, а навіть випередивши його у своєрідних перегонах. Так швидко він ще ніколи не долав кожен метр. Цього разу це була єдина, настільки важлива гонитва. Іншої могло вже й не бути.

Здавалося, тепер він майже переміг, майже дістався фінішу, майже врятувався, але все ж одна перешкода досі зоставалася, і він чітко її бачив. Одній зі скрижанілих постатей вдалося остаточно зімкнути оточення – дорога була перегороджена, з обох боків насувалася сила ворога, а перед очима – єдиний та найлегший шлях вийти.

– Проб’ємося! За мною! – Дерек знову випередив його, розвинувши небачену для людини стрімкість, від якої паморочилося у голові.

Зібравши усю свою лють в одну руку, ельф з абсолютною, досі незвіданою силою, завдав удар, і крижана скульптура розлетілася на друзки, після чого все було як у тумані – ось він кінець шляху, залізний парканчик – такий же як і на початку...

Сад Забуття закінчився і Майк, ледве живий, після цих перегон, впав на сніг, важко сопучи.

У ту ж мить, коли вони покинули територію саду, усі скрижанілі люди одразу ж завмерли, а на них утворився новий шар криги. У повітря повернулася тиша. Ані звуку або руху, у що вже було складно повірити.

– Схоже нам вдалося, – З посмішкою обернувся Дерек, і собі впавши на камінь неподалік Майка.

– Це було щось, – лише й видихнув хлопець, заплющивши очі, – Це було щось…

На небі зірок стало ніби більше. А можливо, вони просто стали яскравішими. У будь-якому разі зверху тепер йшло більше світла, і всі ті люди, що ще хвилин п’ять тому здавалися живими, залишилися такими тільки у спогадах.

– Якби ти просто не подивився їм в очі, то всього цього б і не було, – сумно мовив Дерек, – Звичайно, я розумію, що ти не знав, але все ж. Очі… Через очі можна побачити душу, а вона скрижаніла… Це прокляття діє саме на неї. Коли ми забуваємо душу, ми забуваємо саму людину. – Майкл мовчки слухав, а сили по трохи поверталися. Та й дихання вже не було таким частим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍