Жоель Діккер - Книга Балтиморів

— Ні, це щира правда. Я зателефонував її агентові й сказав: «Забирай свою ненажеру і котися з нею під три чорти! Тут кіно знімають, а не свиней на сало годують!»

— Годі вже, Рою! Як Лідія Ґлур опинилася в цьому фільмі?

— «Парамаунт» поміняв акторів.

— Чому це? По якому праву?

— Не було касових акторів. А Лідія Ґлур дуже касова акторка. Набагато ліпша в цьому сенсі, ніж оті актори, що їх ви з якоїсь помийниці випорпали.

— Касова?

— Авжеж, це термін із кіно. Він означає відношення поміж гонораром кіноактора і тим зиском, який дає фільм у кінопрокаті. Ця крихітка дуже касова: якщо вона грає у фільмі, то той фільм прийде дивитися більше глядачів. Це означає, що ви заробите більше грошенят для себе, для мене, для них, одне слово, для всіх.

— Я знаю, що означає це слово.

— Ні, ви ні хріна не знаєте! Бо якби знали, то черевики мені лизали б із вдячності, що я взяв її у фільм.

— Та якого дідька ви улягаєте усім бажанням «Парамаунту»? Я не хочу, щоб вона грала Алісію, та й край.

— Ох, Маркусе, ви не можете чогось не хотіти. Хочете, щоб я показав вам угоду з усіма невеличкими і непомітними застереженнями, яку ви підписали? Вам дали змогу взяти участь у кастингу, і ви маєте бути втішені… Ось побачите, фільм матиме величезний успіх. Її гонорар — цілий статок. А те, що коштує дорого, якісне. Всі кинуться до кінотеатрів, щоб подивитися цей фільм. А якщо ви й далі гратимете роль жіночого ката, то дочекаєтеся, що феміністки палитимуть ваші книжки на майданах і влаштовуватимуть демонстрації перед вашим помешканням.

— Рою, ви потвора, та й годі.

— Оце так ви дякуєте мені за те, що я дбаю про ваше майбутнє?

— Моє майбутнє — це мої книжки, — відтяв я. — А не ваш дурнуватий фільм.

— Ох, прошу вас, облиште ці революційні гасла, яким ніхто вже не вірить. Книжка — це минуле, бідолашний мій друже.

— Рою, як ви можете таке казати?

— Не треба корчити таку сумну гримасу, Ґольдманчику. Через двадцять років люди вже не читатимуть книжок. Отак. Будуть дуже заклопотані зароблянням грошиків і не відриватимуться від мобільників. Видавничій галузі капець, Ґольдмане. Ваші внуки дивитимуться на книжки, як ми оце дивимося на єгипетські ієрогліфи. Питатимуть: «Дідуню, а нащо ті книжки потрібні були?» — а ви їм казатимете: «Щоб помріяти можна було. А може, щоб дерева псувати, я вже й забув нащо». І вже пізно буде на те, щоб оговтатися: людська дебільність сягне вершини свого розвитку, і ми просто повбиваємо одне одного з нашої природженої дурості (власне, це ми й зараз більш чи менш успішно робимо). Майбутнє належить не книжкам, Ґольдмане.

— Та невже? А чому ж воно належить, Рою?

— Кінематографу, Ґольдмане. Йому!

— Кінематографу?

— Авжеж, кінематографу, Ґольдмане, ось кому належить майбутнє! Люди вже зараз хочуть бачити відеоряд! Люди не хочуть думати, вони хочуть, щоб їх провадили. Від ранку до вечора перебувають вони у рабстві, а як приходять додому, то не знають, що з собою вдіяти: нема більше пана і господаря з ними, нема тієї щедрої руки, що дарує їжу, скеровує й шмагає батогом. Та, дякувати богові, є телебачення. Людина вмикає телевізор, вклякає перед ним і вручає йому свою долю. «Що мушу я їсти, пане?» — питає вона в телевізора. «Заморожену лазанью», — каже їй реклама. І ось людина біжить бігцем і ставить у мікрохвильову піч ту мерзлу гидоту. Потім знову вклякає й питає: «А що мені пити, пане мій?» І телевізор люто горлає: «Ультрасолодку колу!» І наказує: «Жери, тварюко, жери! Нехай тіло твоє зів’яне і стане брезкле». І людина скоряється його велінням. За годину після вечері телевізор змінює рекламу: «Ти занадто гладкий! Ти потворний! Іди й виконуй гімнастичні вправи! Будь красивий!» І тоді ви купуєте електроди, що зроблять ваше тіло рельєфним, креми, від яких ваші м’язи розростуться, поки ви спатимете, чарівні пігулки, які виконуватимуть за вас оту гімнастику, якої ви не маєте ніякого бажання виконувати, бо перетравлюєте піцу! Отак життя й минає, Ґольдмане. Людина слабка. Згідно зі стадним інстинктом, вона іде душитися в темних залах, що звуться кінотеатрами. І гоп! — вам демонструють рекламу, нав’язують попкорн, музику, безоплатні ілюстровані часописи, а перед фільмом показують трейлери, які наче кажуть вам: «Бевзю заплішений, ти дивишся не той фільм, біжи мерщій і дивися оцей, він набагато ліпший!» Воно, звісно, так, але ось халепа: ви вже заплатили за квиток, то мусите сидіти! Отож ви підете дивитися ще й той фільм, а там трапиться іще один трейлер, який дасть вам на здогад, що ви йолоп, бовдур і взагалі ніщо, і як настане перерва, ви підете до буфету випити содової й з’їсти морозива за шалені гроші, щоб забути про свою жалюгідну долю. І в останній на світі книгарні залишитеся тоді, може, тільки ви та ще жменька таких упертюхів, проте довго боротися ви не зможете: вас усе одно переможе народ, що складається із зомбі та рабів.

Я з досадою опустився у фотель.

— Рою, ви з глузду з’їхали. Це жарт?

Замість відповіді він зиркнув на годинник і постукав по циферблату.

— А тепер ноги на плечі, Ґольдмане. Ви вже запізнюєтеся.

— Запізнююся?

— На вечерю з Лідією Ґлур. Заскочте додому, покропіть себе парфумами і вберіть костюм, бо це розкішний ресторан.

— Змилуйтеся, Рою! Що ви собі надумали?

— Вона отримала від вас букет і гарненьку записочку, написану вашою рукою.

— Та я ж нічого їй не посилав!

— Та звісно, що не посилали! Якби я чекав, поки ви захочете підняти вашу сраку, то ще і спати не лягав би. Все, що я прошу, це повечеряти з нею. У публічному місці. Щоб усі побачили, що ви чемний хлопчик.

— Нізащо, Рою!

— Ніяких мені «нізащо!» Ця дівчина — це наш золотий зливок. І ми будемо її любити! Будемо її берегти!

— Рою, ви нічогісінько не розумієте. Мені нема чого сказати цій дівчині.

— Ви просто вередун, Ґольдмане: ви молодий, ви заможний, ви гарний, ви уславлений письменник, і що ви робите? Вередуєте. Скімлите! Облиште корчити з себе грецьких плакальниць, чули?

Отак того вечора ми з Лідією вечеряли в «П'єрі». Я думав, що це просто вечеря, щоб угамувати публіку. Та Рой усе влаштував: там ховалися папараці, й наступного дня в інтернеті з’явилися світлини про начебто роман поміж мною й тією клятою Лідією, в який повірили всі.

— Я читала статтю про вас у якомусь