Жоель Діккер - Книга Балтиморів

яблуку впасти. Критики в один голос виспівували їй дифірамби, весь Нью-Йорк хотів її бачити. Та, глянувши ту виставу, я дійшов до висновку, що грає Лідія Ґлур кепсько: перші двадцять хвилин вона була ще нічого, добре імітувала південний акцент, проте згодом потроху втрачала його і наприкінці в неї виразно відчувалася німецька вимова.

Усе воно так і скінчилося б нічим, якби наступного дня я не здибався з нею в кав’ярні на першому поверсі мого будинку, я там постійно бував. Я сидів собі за столом, читав газету і спокійно пив каву. Та й не помітив, як вона підійшла до мене.

— Привіт, Маркусе, — сказала вона.

Ми були геть незнайомі, тож я здивувався, що вона знає, як мене звати.

— Привіт, Лідіє. Радий бачити тебе.

Вона глянула на вільний стілець.

— Можна сісти? — запитала вона.

— Авжеж.

Вона вмостилася на стільці. Здавалося, зніяковіла, тож почала колотити ложечкою в своїй чашці.

— Здається, ти дивився виставу вчора ввечері…

— Так, вона була чудова.

— Маркусе, я хотіла… хотіла подякувати тобі.

— Подякувати? За що?

— За те, що ти погодився дати мені роль у фільмі за твоєю книжкою. Вважаю, це просто чудово, що ти обрав мене. Я… мені дуже подобається твоя книжка, та якось не випадало нагоди сказати тобі про це.

— Зачекай-но, про який фільм ідеться?

— Таж про «Г як Ґольдштайн».

І вона сповістила мені, що отримала роль Алісії (що насправді була Александрою). Я нічогісінько не второпав. Кастинг уже минув, я схвалив кожного актора. Вона не отримувала ролі Алісії. Це було неможливо.

— Це якесь непорозуміння, — сказав я їй, може, трохи загостро. — Фільм зніматимуть, але, запевняю, ти не пройшла відбору. Ти, певне, щось наплутала.

— Наплутала? Ні-ні. Я ж підписала контракт. Думала, ти знаєш… Мені здавалося, ти дав згоду.

— Ні. Кажу тобі, це непорозуміння. Я схвалив відбір акторів, і ти не отримала ролі Алісії.

Лідія кілька разів повторила, що вона переконана. Що сьогодні уранці розмовляла зі своїм агентом. Що двічі прочитала мою книжку, щоб перейнятися нею. Що полюбила її. Ото так балакаючи, вона схвильовано крутила в руках чашку з кавою, аж перекинула її, й кава потекла на стіл, а потім на мене. Вона почала перепрошувати, витирати мою сорочку паперовими серветками і навіть своїм шовковим шаликом; урешті я розізлився і сказав те, про що потім дуже шкодував:

— Послухай, ти не можеш грати роль Алісії. Передовсім тому, що не схожа на неї. Крім того, я бачив тебе в п’єсі «Кицька на розпеченому даху», і ти не справила на мене враження.

— Як це — не справила? — задихнулася вона.

Не знаю, що на мене тоді найшло. Я навпрямки відтяв:

— Гадаю, тобі бракує хисту, щоб грати в цьому фільмі. Та й край. Я не хочу тебе. Не хочу більше тебе бачити.

Звісно, це було нетактовно з мого боку, сказав я це, бо був дуже злий тієї миті. І результат не забарився: Лідія заплакала. Популярна актриса плакала за моїм столиком. Усі довкола загомоніли, дехто заходився фотографувати. Я намагався заспокоювати її, перепрошував, казав, що мої слова випередили думку, та було вже запізно. Вона мовчки плакала, і я не знав, чим тут можна зарадити. Врешті я встав і поспішно, майже бігцем пішов звідтіля.

Я знав, що вскочив у халепу, й наслідки не забарилися: за кілька годин мене викликав до себе Рой Барнаскі, впливовий чоловік у світі кіно, продюсер зйомок «Г як Ґольдштайн», який того тижня саме був у Нью-Йорку. Зустрілися ми в його конторі у хмарочосі на Лессінґтон-авеню.

— Ви, письменники, всі невротики і дебіли! — зарепетував він, почервонівши, спливаючи потом і мало не лускаючи як мильна булька в своїй затісній сорочці. — Змусили плакати акторку, улюбленицю всієї Америки, на терасі кав’ярні! Ґольдмане, ви що, звірюка якась? Шаленець? Маніяк?

— Послухайте, Рою, — пробурмотів я, — це непорозуміння…

— Ґольдмане, — урвав він мене, — ви наймолодший і найуспішніший письменник, якого я знаю, та від вас стільки прикрощів!

В інтернеті вже з’явилися наші з Лідією світлини, що їх зробили відвідувачі кав’ярні. Чутки ширилися немов пожежа: чому письменник Маркус Ґольдман довів до сліз Лідію Ґлур? Вийшовши з кав’ярні в Сохо, вона зателефонувала своєму агентові, той зателефонував у «Парамаунт», звідти зателефонували Барнаскі, а той покликав мене і влаштував сцену, яка була його коронним номером. Його помічниця, Мариза, шукала в інтернеті публікації, що стосувалися того «непорозуміння», і мірою того, як вони там з’являлися, роздруковувала їх на папері й регулярно заносила до кабінету, щоразу кажучи своїм верескливим голосочком:

— Ще одна стаття, пане Барнаскі!

— Читайте, люба моя Маризо, читайте нам останні новини про цього лиходія Ґольдмана, щоб я міг оцінити масштаби катастрофи.

— Ось із сайту «Америка сьогодні»: «Що коїться поміж відомим письменником Маркусом Ґольдманом і акторкою Лідією Ґлур? Декілька очевидців були сьогодні свідками жахливої сварки між двома молодими зірками. Далі буде». Тут є ще й коментарі, пане Барнаскі.

— Читайте, Маризо! — гарчав Рой. — Читайте їх нам!

— Ліза Ф. з Колорадо пише: «Цей Маркус Ґольдман — справжнісінька брудна тварюка».

— Чуєте, Ґольдмане? Всі жінки в Америці ненавидять вас!

— Що? Послухайте, Рою, та це ж якийсь анонім!

— О, ви не знаєте жінок, Ґольдмане! Вони наче стадо бізонів: як ви зробите боляче одній з них, стадо кинеться на вас і затопче насмерть.

— Рою, — урвав я його, — з цією жінкою в мене нічого не було.

— Та знаю я, дідько б вас ухопив! У тім і річ. Ось погляньте, я зі шкури вилузуюся, щоб просувати вашу кар’єру, готую фільм століття, а ви все пускаєте на пси. Знаєте, Ґольдмане, ви в домовину мене заженете з вашою пристрастю все псувати. І що ви вдієте, як я умру? Прийдете плакати на мою могилу, бо ніхто вам більше не допомагатиме. Невже треба було верзти якусь дурню цій тендітній дівчині, актрисі, від якої в захваті всенький світ? Коли ви доводите до сліз актрису, від якої у захваті всенький світ, ніхто не прийде дивитися фільм за вашою книжкою! Ви хочете, щоб усі ненавиділи вас? Погляньте, що пишуть в інтернеті: злий Ґольдман і невиннятко Лідія.

— Таж вона почала розповідати мені, що пройшла кастинг до фільму, — спробував виправдатися я. — А я пояснив, що вона помилилася.

— Вона пройшла відбір, генію ви всього людства! І навіть здобула головну роль.

— Послухайте, Рою, ми разом відбирали акторів! Разом затверджували їх! Куди поділася акторка, яка мала грати Дженні?

— Її витурили.

— Витурили?

— Авжеж. Ви-ту-ри-ли.

— А з якої такої причини?

— Під час останніх зйомок вона в перерві змаламурила всі пиріжки!