Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 19

Дивні відчуття охоплюють моє тіло. Мені здається, я витаю у повітрі, і це триває досить довго.

Я ще міцніше зажмурюю очі, коли мої ноги торкаються землі. Всі звуки стають чіткими, наче в реальності. Відчуваю, як хтось надто міцно притискає мене до себе. Я боюся відкрити очі. Лише напружено прислухаюся до того, що діється навколо, і того, як голосно гупотить моє серце.

— Цвітано, не бійся! — просить мене чоловічий хрипкий голос, українською мовою, з досить помітним акцентом. — Ми уже у моєму часі.

Я не сміло відкриваю очі, і з шоком усвідомлюю, що знаходжуся в обіймах досить привабливого, і доволі молодого чоловіка. Розумію, що це султан, але мені дуже лячно. Я одразу смикаюся, та чоловік притискає мене до себе міцніше, й заглядає в мої очі, своїми чорними очима.

— Заспокойся, Квітко! Тепер я у своєму світі, і у своїх володіннях. Від нині, ти не виноситимеш мені мізки. — Відчуваю, як натиск чоловіка, на моє тіло сильнішає, а султан з погрозою шипить. — Досить, що я терпів тебе у твоєму часі. Жінки у XXI столітті, зовсім не виховані. Ви поводитесь, як бісові відьми. Так жінкам поводитись не годиться. — Це гріх. Ви будете покарані Аллахом, за свою зухвалість.

Мене бісять повчання султана. Ми ж тут з іншого приводу. Смикаюся, і крізь зуби шиплю.

— Султане, досить мене повчати. Ми тут не для того. Зрештою у мене свій Бог.

— Цвітано, будеш кидати мені виклик, залишишся у моєму часі. Візьму тебе за восьму дружину.

— Яку?!! — ошелешено перепитую я. І налякано розглядаю досить привабливого чоловіка, одягненого в дорогі шати. Він доволі симпатичний. Йому приблизно під сорок, отже, для мене явно підстаркуватий. І це одне, а інше, якби мені потрібен був султан, чи шейх, я б поїхала в Дубай. Знову смикаюся, і з широко розкритими очима, слухаю чоловіка.

— У мене сім дружин і п’ятнадцять наложниць, а ти якщо будеш пручатися, станеш мені восьмою дружиною. — цілком серйозно погрожує султан. — Ти ж знаєш, я давно хотів мати слов’янську дружину.

— Ага, дивись, бо вже все покинула, і стала тобі дружиною. Ти застарий для мене. — лютую та намагаюся звільнитися з дужих рук чоловіка. — Я зараз же повернуся туди звідки прийшла. І роби собі, що хочеш...

Я в одну мить, опиняюся притиснута до стіни якоїсь будівлі сильним тілом султана, а він розлючено шипить.

— Квітко, ти нікуди звідси піти без мого дозволу не зможеш.

Я відчуваю, як моє тіло німіє від натиску цього дужого чоловіка.

— Пусти! — ледь не плачучи наказую. — Мені боляче. — Заглядаю в його очі, і нагадую. — Я тут, бо у нас спільне діло. І не потрібно плутати особисте зі справами. — Я боюся, але несміло погрожую. — Бо інакше я тобі не допомагатиму. А якщо візьмеш мене за дружину, то швидко перетворишся, на такого старого дідугана, яким бродив фортецею у моєму часі.

Султан послаблює натиск, і посміхається.

— Квітко, а ти вогняна! — видихає, й з нотками жалю додає. — Шкода, що ти не з мого часу, а, то б точно не відпустив ніколи.

Я ж на мить затискаю зуби, ця заява змушує мене кипіти.

— Нарешті дійшло. — фиркаю, та нагадую. — Ти для мене дуже старий, султане, тобі ж ледь не 400 років.

Султан знову посміхається. Не можу відзначити, що він досить привабливий. І судячи з зовнішності та кількості жінок у гаремі, він доволі гарячий коханець, але мене не це хвилює.

— Послухай, Хабібі, відпусти, бо коли твій гарем побачить, як ти обіймаєш мене, то мені торба. На тебе чекатиме бунт твоїх дружин. Можу тільки уявити, як ти з ними розбиратимешся, якщо зі мною одною домовитися не можеш.

Султан вкотре посміхається. Скидається на те, що мої обурення його розважають.

— Султане, досить світитися від щастя. Відпусти мене, бо я для тебе щось типу джина. Допоможу тобі, і повернуся у свій час. Там на мене чекають...

Махмед серйознішає і відпустивши мене з обіймів, суворо наказує.

— Ти можеш не нагадувати мені про те, що ти підеш. Бачить Аллах, я закохався...

Тепер сміюся я. Мене накриває істеричний сміх, і я заявляю.

— Султане, у тебе є шанс... Якщо приймеш християнство, то я стану тобі дружиною.

Чоловік шумно зітхає, і невдоволено бурмоче у пів тону турецькою.

Я ж вловлюю слово, «Відьма», і зухвало кидаю.

— Отож, зв’язуватися зі мною не варто. Краще кажи, як я тобі допомагати маю?!!

Султан вкотре зітхає, та цілком серйозно говорить.

— Що ж, слухай! — чоловік витримує паузу і відверто дивиться мені в очі. — Сафін — мій нащадок. Коли він приїхав у фортецю пів року тому, я втішився. Гадав, що тепер мої тортури закінчаться. Але як же я тоді помилявся. Цей бовдур слухати мене не хотів. Він все робив наче мені на зло. Гонив мене. Я ж пильнував його, та недогледів, цей паразит звернув наліво, у другій центральній частині підземелля. Чим примудрився втрапити, у другий чорний портал. Оксен одразу потрапив на поле бою. Я шукав його між своїм військом, між військом козаків, та все марно. Але саме перед твоїм приходом, я знайшов його пораненого. Ледь живого. — В очах султана помітний біль та невимовний страх. Він витримує коротку паузу, а по ній продовжує. — В Оксена втрапила ворожа стріла з отрутою. Його лікували знахарі у війську, але їх зусиль замало. А мій маг надто слабкий, аби підняти його на ноги. Якщо Оксену не допомогти, то йому залишилося два з лишком дні. Він більше не витримає цього болю. Його тіло з кожним днем все більше охоплює отрута. А потужну протиотруту приготувати не може ніхто.

Султан важко зітхає, в його очах стільки надії. А мені тривожно, боюся, що тут я нічим не зможу допомогти.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍